Будемо жити…

До нашого читача завітав Народний артист України Володимир Талашко – славетний митець театру та кіно.

– Вітаємо Вас, Володимир Дмитрович. Ми вдячні Вам за честь і задоволення, яке Ви нам зробили, призначивши це побачення… Що стосується композиції спілкування… Це такий, мабуть, буде триптих. Перший «птих» –  стосовно суто Вас, Вашої біографії, Вашої творчості, життя. Це досить відомо, але буде більш переконливо, коли  від Вас самого почути.   Отже, як це кажуть, кілька слів про себе.

– Про себе… не знаю… «Я» – остання буква в алфавіті,  про себе казати не звик. Хоча, на жаль, зараз, коли маю дотик до студентів, треба казати і про себе, тому що… Ось нещодавно одна,  буцімто акторка, – відома-невідома, коли  розмовляли  про ролі, про те, що їй треба робити щось велике, а не просто зніматися посередньо чи талановито, чи здібно в невеличких роботах теперішнього телекіно. Хоча це не кіно, це щось інше. Так я їй сказав про «Вассу Железнову» Максима Горького – і вона здивувалась. Мовляв – хто це така?  І я здивувався, що вона не читала… вони не читали.

– Між тим, цей твір був яскраво екранізований. Навіть – двічі. В одному зіграла Вассу сама Віра Пашенна, на хвилинку – народна артистка Союзу. А в іншому, двосерійному – Інна Чурікова.

– Це не вона не дивилася й не читала, а вони не дивилися й не читають. Розумієте? Як тут без нервів! Вибачайте, я трохи нервую, бо і засіб нашого спілкування не цілком звичний для мене – «он лайн», крізь площу дисплею ноутбуку.  А я звик так,  око-в-око, тим паче, щодо викладацької роботи, щодо акторства, то, звичайно, треба око. Колись, доречи,  Достоєвський казав, якщо є око, то знайдеться предмет, а якщо немає ока, то предмета не буде. І це, мабуть, для журналіста,  і для актора важливо. І просто для людини важливо, особливо, сьогодні, коли телелайно заполонило наші екрани. Переконаний: сьогодні, як ніколи,  треба слово, тому що, як написано в Біблії, спочатку було слово. Ось, мабуть, тому так я ціную цю професію -журналіста, журналіста газети, журналу, навіть менше телевізійного, тому що, пробачте, там є “зверху”… хоча хазяїн є скрізь – і в газеті, і в журналі, і на телебаченні. Хазяїн – це та людина, яка має гроші, а інколи не має розуму і не має серця. А журналісту, актору і людині має бути дуже слушно жити з серцем, з очима.

– Мати серце та очі – хоча  й важке, але щастя. До речі, Ви – щаслива людина?

– Так, я, мабуть, щаслива людина… нещодавно в  інтерв’ю казав, що я людина щаслива, тому що маю два крила: одне крило – це Волинь, а друге крило – це Донбас. Якщо там ще я був дитиною, в юному віці, може, ще багато чого не розумів, як, втім, і зараз мене багато що дивує, і слава Богу, тому що людина, яка не дивується,  незалежно від її віку, то не людина, то щось інше. Тому  дуже радий, що  дивуюсь сьогодні и ось ці два крила привели мене в  життя, в цю професію, яка називається якимось акторством, чимось несерйозним. Ні, це неправда, тому що сьогодні там, де війна, я розумію, коли кажуть, може, й танцю не буде і співів не буде, а хай людина скаже два слова – «будемо жити». Оце найголовніше. Тому оце я, мабуть, і скажу про себе, тому що я второпав, що треба вчитися жити, треба навчитися ще за дитинство. Я так розумію, що людині небагато треба вивчити до першого класу школи, тому що там буде вже загальна освіта, а вдома, у батьків, у дідів, вона має навчитися дякувати, вітатися і вибачатись. Оце я цьому вчусь. Так що Ви зателефонували мені  вчасно. Я на тому етапі, коли я це починаю вчити.

– От коли Ви торкнулися такої теми:  у журналіста, особливо телевізійного,  є наймач, тут нікуди не дінешся – є соціальне замовлення. А що стосується Вашого фаху –  актора, а зараз і викладача, у акторів все одно є режисер, а у режисера є сценарій, п’єса. І в драматурга також замовлення. І керівництво.  От  яка вона, Ваша думка,  з цього приводу?

– Хазяїн і людина, яка сплачує кошти, це може бути одна людина, але все-таки… Та людина, яка платить, дякує нам за роботу, а той, який хазяїн, той каже, що робити. Інколи дещо не сходиться с тим, що я хочу робити. Ви знаєте, у режисури все-таки є така грань професії, коли він  шукає і відшукує певний компроміс, який враховує жорстку життєву технологію, на яку ви натякаєте, і все ж можливість зробити по-справжньому. Я щасливий ще й тому, що знайомий і міг би назвати таких режисерів. Це Микола Павлович Мащенко, це Леонід Биков, це Григорій Кохан. Я можу назвати інших режисерів інших кіностудій: Геннадій Земель з Риги, з Москви, зі студії Горького, «Мосфільм». Я можу назвати таких людей. Їм було дуже непросто, але вони шукали і відкривали. От дивіться, Микола Павлович Мащенко, який зовсім недавно помер, Андрій Харитонов, який знімався і в Одесі, і в Москві, і працював в Москві, і жив в Москві останнім часом – вони відкривали, вони шукали, вони створювали. Володя Конкін попав до Миколи Павловича Мащенка, ну, зовсім юнаком, він тоді закінчив вже… навчався в Саратовському театральному училищі, по розкладці прийшов у Харків в ТЮЗ, і звідти Микола Павлович його дістав і зробив з нього героя, відому людину, потім пішли інші роботи. Тому тоді були такі режисери, які все-таки створювали біля себе… Я коли в Донецьку починав працювати, головний режисер Донецького театру Амітов Михайло Семенович казав «единомышленники». Так ось, Ви кажете про ту людину, яка має канал и каже, як на ньому вещать, а я кажу про тих режисерів і про генеральних директорів, і про справжніх хазяїв того чи іншого виробництва, і ті шукали, щоб було поєднано думку не однієї людини, а все-таки було співавторство, було товариство людей, які думали та щось собі намітили розказати про те, що цікавить і важливо для людини. Тому може бути так, але все-таки ми звикли, наш вік акторський і людський звик знаходити у людей, з якими працюєш, все-таки друга, товариша та людину, яка має відношення до мистецтва, до художника. Адміністрація – це інша річ.

– От кажуть, що акторське середовище, актори – природні анархісти. А коли вони потрапляють на знімальний майданчик, то там вже вони… може, вони не дуже-то вільні. Там їм кажуть – що робити.  От ця середина, розумна середина, про яку Ви кажете, – це ж велике щастя, бо я знаю, що на таких засадах діяли й великі, Ейзенштейн, Довженко, Мейєрхольд. Але вони ж самі були не дуже вільні по відношенню до верхів і мали відшукувати цей компроміс не тільки з акторами.

– Мабуть, геніальність і Маяковського та інших поетів радянських, і теперішніх, і в тому… Ось Ліна Костенко, здається, каже такі неприємні речі для чиновника, для людей на вищих посадах, хоча зараз, мабуть, рідко можна знайти людину, яка задоволена тим, що діється. Ви знаєте, мені зараз головний редактор радіостанції  «Емігрантське радіо» Іван Кокуца написав те, що має більше відношення до науки, до академії наук, чим до мистецтв. Він написав, здається,  такі рядочки: «Мене дивує не розум великих, який є атом. Мене вражає бажання ситих лежати стадом». Ось, мабуть, оце «стадное чувство»… – пробачте, я буду зараз говорити і мовою України, і мовою народу, і російською мовою, тому що Цвєтаєва, Ахматова, багато російських поетів – це не мова тих, хто сьогодні  править світом.

Може, колись мови будуть поєднувати людей, а не розділяти їх. І людство значним чином повернеться до книги, не до цього чуда техніки, телевізійної камери, яка в телефоні може нас поєднати з Одесою – от як зараз. Я знімався в Одесі в одній відомій картині «Капітан Немо». Ось приклад. Режисер Василій Левін дуже талановитий, здібний і малював дуже добре, але коли в нього знімалися Слава Дворжецький, Міша Кононов, які вже були більш поважні та відомі за мене, досвідчені актори, то вони інколи казали: «Володя, не рыпайся! Хай він каже, а ми зробимо так, як  гадаємо, як треба!» І інколи так і треба було робити.

– До речi, акторство було Вашою дитячою, отроцькою мрією?

– Та яке там акторство! Багато хто з нашого покоління, дітей Перемоги, жалкували, що  не народилися в революцію або в громадянську війну. Чи у Велику Вітчизняну.  Були б розвідниками, партизанами. Зараз так не думають. Якісно інші мрії, жалкування, прагнення. люди.

Значно пізніше я мав дотик до акторської професії. І поталанило, не багато, не мало –  до таких гігантів, як Миколайчук Іван, Костянтин Петрович Степанков, той же Льоня Биков, режисер і актор, Смоктуновський, Євстігнєєв, Леонов, Тализіна Валя – ті актори, які дійсно були високими професіоналами, але ще й бунтарями в своїй професії. А перш за все – учні і робітники. Все життя навчались і працювали. Може, тому і не виходило в нашого брата, сидячі в Міністерстві культури, бути чиновником.  Це вже інша справа, але все-таки мені здається, що актор – учень і робітник. Він  не має права бути ледачим. Він має вчитися все життя. Це однозначно.

– А тим не менш, теза про те, що актор – це природжений анархіст, сумнівна теза чи вірна? Там є раціональне зерно?

– Це, мабуть, тільки якщо він вип’є. Якщо вип’є поважно багато, він стає анархістом. Але я за свій час, за свою дружбу, співдружність, товариство, за роботу, за весь час я бачив тих і тих, але, нажаль, навіть те бунтарство не приводить до позитиву… Інша річ, ось Ліна Костенко писала: «Мене дивує, що в дитинстві мене нічого не дивувало». І свій півник на дереві, і гарбуз ходить по городі –  не дивує. А потім побачиш жовтий листочок – і сатанієш від того. Тому, на жаль, ми, мабуть, всі такі, як кажуть, тим словом  обізвали, «бунтарство». Мабуть, ми хотіли б,  щоб наше бунтарство закінчувалось чимось хорошим, справжнім, а часто-густо воно так не виходить. Тому я не вважаю, що актор – це анархіст. Актор має бути а ні байдужим, а ні спокійним, він має бути завзятим, він має мало спати, багато працювати, тому що в актора, як і в журналіста, чим ти більше пишеш, тим більше ти стаєш журналістом. Акторство теж: чим ти більше в роботі, в професії, тим більше ти стаєш художником, митцем, тому що, якщо так порівнювати тих представників, які малювали, які робили скульптури, які грали в кіно, ті наші кити, звичайно, вони від того, що вони відстоювали і робили щось хороше, справжнє.

– Ну, навіть за кількістю тих серіалів, про які ви щойно так тепло висловились,  видно: в мистецтві кількість далеко не завжди переходить у якість. Вірно?

– Це вірно, тому що каміння, що котиться, мохом не обростає, а для цього треба справжні сльози, не удавлені сльози, не грим в сльозах, а це має бути справжність – сльози, від серця, від душі, тому хочеться читати хорошу, справжню поезію, хочеться зніматися в таких фільмах, які живуть довго, не від свята до свята, не від одного міністра культури до другого, а ті, які сьогодні можуть дійсно викликати задоволення у тебе як у людини, яка має до цього відношення, і сльози, і сміх – у тих людей, яким потрібна твоя робота. Вчора було 35 років від дня трагедії на Чорнобильській атомній станції, і я, як не дивно… хай не я, ладно – мій образ Сергія Скворцова має відношення, тому що коли в Москві помирали наші пожежники, і коли вони бачили людей в білих халатах, вони думали, що то вже янголи і казали «Буду жити?», гадаючи, що вони розмовляють майже з Господом Богом, а лікар казав «Будемо жити. Вам надію». І ця картина демонструвалася в Афганістані – я й бачив тих, до кого звертався з кіноекрану Сергій Скворцов и Льоня Биков, і Макарич, і мій ліричний герой Сергій Скворцов.   Коли командир казав: «В нас вчора був 200-ий, так що співів не буде, а Талашко хай скаже “Будемо жити!”». Я вважаю, що слово сьогодні дуже важливо, і тому бажаю Вам, людині, яка працює зі словом і промовляє через свої та чужі вуста те, що потрібно. Це про надію, віру та любов.

– Скворцов  у палаючому літаку вигукнув: «Ребята, будем жить!».

– Саме так…

– Два питання, точніше, питання-диптих. Перший «птих»: коли Ви робили перші кроки в напрямку сцени, екрану та  Станіславського, були в Вас мрії, може, поруч з іншими, про славу особисту, про «Я»?

– Моє дитинство пройшло на Донбасі, батько та дід – шахтарі, навіть мати встигла попрацювати, розсовувати там вагонетки з породою, з вугіллям, тому, ну, яка може бути мрія про театр та кіно у дітей, які ростуть  серед каміння, серед шахтних будівель і серед смертей (шахтарі, які гинули останнім часом)? Звичайно, може, про щось краще, але це не були якісь такі роздуми про щасливе. Це потім, зараз я довідався, як «живуть» зірки естради, де вони відпочивають, на чому вони їздять, чим вони займаються в вільний час. Я тоді не уявляв, що може бути таке бездумне царство отих «лежащих котиков». Що до по перших своїх дотиків до кіно… А яке кіно було? Або те, фронтове, або ті фільми, трофейні які нам дісталися після війни, ті, які зняли вже студії наші, «Мосфільм. Про розвідників,  льотчиків,  про комсомольців-добровольців. Це були  картини, які готували все-таки тебе як людину. Вони розказували, як стати хорошим вчителем, як стати хорошим шахтарем, як стати висотником. Це були люди кіно, і книжки були про створення людини. Може, хай хтось каже «советского человека», але то вже політика. Але я кажу, все-таки на екрані, в театрі були люди праці. Зараз це люди… не знаю чого, не хочу і казати про це.

А про себе? Скільки пам’ятаю себе,  любив читати, вже тоді я дуже любив і Пушкіна, і Маяковського, пізніше – Цвєтаєву, Ахматову, Джека Лондона й інших великих поетів і прозаїків. Але все-таки прийшов час. І я  хотів бути актором. Натяк дала на важливість цієї професії перша моя вчителька Надія Кирилівна Герасименко, завуч школи. 8-річка така була. І я дуже радий, що вони в мене влили оцю «отруту» акторства, тому що за 12 кілометрів від Макіївки було місто Донецьк, тоді Сталіно. І я пам’ятаю, як вона привезла нас, десь 25 чоловік. Перший клас. На виставу дитячу. І я побачив «Попелюшку» на сцені. Оце, мабуть, мої перші дотики до професії. Сказав: «Я хочу». Потім багато було перепон: і батьки, і дідусь, і бабусі, одна й друга, але друга пізніше. А ось дідусь і бабуся – це перші мої вчителі були. Мама, тато – всі, звичайно, казали, що то не професія, ти маєш працювати в шахті. І я, як міг, чинив опір, хоча встиг ще почитати на тих лавах, на яких сиділи гірники в своїх шахтерках, чорні від вугілля. Я їм там читав і Шевченка, і Рождественського, і Пушкіна. Доречи, тоді десь 90% тих людей, які жили біля мене, і я серед них, розмовляли українською мовою, тому що там було багато з Західної України, і ніхто не ображав тих, хто розмовляв російською. Це казки, повірте мені, я там прожив, ми там збивали коліна, ми, хлопці, навіть билися між собою в ярах, в балках, в яких ми бігали, граючи в війну, в козаків-розбійників, але ніхто ніколи не ображав ні словом, ні рукою людину, яка розмовляла російською, приїхала з Білорусі чи з Росії, чи з Прибалтики. Але більшість людей розмовляли українською мовою, і я так. Коли я закінчив школу, батьки все-таки переселили мене і моє бажання, мою любов. Я поступив в Гірничий технікум. Батько був задоволений й мати, бабуся, сусіди.  І я так провчився два роки. А   потім зустрів ще на одному концерті, на конкурсі читців – головного режисера Амітова, театру, який називався Музично-драматичний театр ім. Артема в Донецьку, де йшли вистави і російською, і українською мовами, і він мене побачив, перехопив.   Все-таки я тоді прийшов працювати в театр, покинув технікум, почав своє акторство. Та зрозумів в театрі, що це професія, яка вимагає багато працювати і вчитися, читати, думати, разом з народом страждати, сміятися, любити – все-все-все, що потрібно людині, щоб вона росла та жила. Тому я став… це навіть не актор, це навіть не практикант, а це учень.

Отримав зарплатню… якщо перша зарплатня після театрального ВУЗу була вже 90 карбованців, то в театрі я отримував 50. Ось там я бачив різних акторів, які були й бунтарями,  – хороше слово. І які дуже-дуже вдумливо вивчали життя, домовлялися з режисером і робили на сцені те, що було зрозуміло тим, хто сидів в залі, а сиділи там і ті, хто розмовляли. І була там  найбільша подяка за свою професію – коли  лунають оплески, сміх, сльози, те, що потрібно людям в житті.

– Але прагнення до, скажемо, слави, якщо вона не сама по собі, а шляхом   до глибин професії, природнє, скажемо, для митців. Коли Ви були вже студентом, коли Ви знімалися вже в кіно, коли Ви вже виходили на авансцену й отримували оплески та квіти? Коли впізнавали Вас на вулиці, хтось просив  автографа?

– Звичайно. Це буде і нечесно, якщо я скажу, що це не має значення. Але, Ви знаєте, мабуть, нас до цього привчила влада, держава. Я от зараз, виходячи з Вашого питання, подумав, що, дійсно, якось я не дійшов до цього сам. Мабуть, так суспільство розраховувалось за ті труднощі, за ті проблеми, які виникали при роботі актора та режисера, грошима. Чому ми так чуємо багато, що не тільки той міліонер, який вкрав і став міліонером, а ще й той, який придумав літак, придумав, може, колесо, чи зіграв якусь роль, яка стала відомою, то держава й суспільство розраховуються з ними.   І відчутні премії, і Оскара, і інші нагороди а заохочення.  Стають заможними, матеріально вільними.  І таким чином,  мають можливість тоді й вибору режисера, і вибирати роботу, і вибирати глядацьку аудиторію – не «Квартала-95», де всі регочуть. А – як там у класика: «Над кем смеетесь? Над собой смеетесь».

Там, за  кордоном, колеги отримували класні гроші. А ми… Так, нас  глядачі-перехожі помічали на вулиці, помічають і зараз.  Щось нам, навіть,  з цього перепадає.  Але все-таки, чесно скажу, перш за все  хочеться бути  хорошим актором, щоб тебе шукали режисери в роботу.  Пам’ятаю, коли перші п’ять років у мене не було відпустки, і профспілкова організація кіностудії відправила мене на 3-4 місяці відпочити…  здається, я взяв, ну, щоб не отримувати пристойні гроші ( штатний актор кіностудії отримував свою ставку,  90, 110, 130, 150, 200, 250 карбованці – незалежно від завантаження). Так,  ми хотіли бути відомими для того, щоб до тебе прагнули режисери, сценаристи та критики,  режисерські групи. Щоб  мати більше роботи.  Звичайно, фестивалі, нагороди, популярність  – приємно, фотографії в кіосках – приємно. Доречі,  зараз їх не продають.  Але все-таки, мене інколи питає глядацька аудиторія: «Чому раніше актор ось такий був, а зараз такий?» Я якось сказав асистентці однієї групи, яка в п’ятницю телефонує –   у суботу, мовляв,  в мене знімальний майданчик. Затвердили на роль, навіть не попробувавши мене. Завтра зйомка». Я кажу: «А роль? А сценарій? А почитати?  Адже, з роллю треба переночувати». Вона дуже здивувалася. Мовляв, це колись так було. Тепер – не сучасно… Але глядач  пам’ятає деякі ролі все життя, і актори, які знімалися там, пам’ятають.

…Зайшла розмова про славу, про популярність.  Театральних акторів багато хто знає, якщо вдало знімалися в кіно, виступали на телебаченні.  Як митці сцени, частіше за все вони славетні  тільки для свого містечка. Скажімо,  Аду Роговцеву, – ну, Аду Миколаївну, може, знали в інших містах, тому що вона більше їздила, і кіно все-таки. А я знаю, що багато акторів київських не знають у  Кривому Розі, не знають в інших містах, і не знає молодь, і не знають старі люди, тому що з  кіно розминулися чи мало знімалися. А до того, що якось я мав творчий виступ у Палаці ветеранів, і там глядацька аудиторія вже в поважному віці. Одна жіночка дуже здивувалася, коли я сказав, що ось мої студенти знають Костянтина Петровича Степанкова, знають Бориса Бурундукова, знають Панасенко Федю, знають московських російських акторів, і того ж Інокентія Смоктуновського.  Але блискучі майстри сцени у маси сучасників наших зовсім не так популярні. А буває – просто невідомі.

Інша річ – ток-шоу. Так сталося, така наша зараз дійсність: люди більше регочуть, більше чогось хочуть такого, щоб над цим не перевантажувати душу й розум,  не плакати, переживати. До того дещо змінилася основа, сценарний матеріал. Тому це стосується тепер і акторів.  Актори  грали щось таке, що ставало потрібним людині не на рік, не на свято, не на один день, а на все життя. Я знаю людей, які пам’ятають ролі Бикова ще в перших картинах – «Алешкина любовь», «Добровольцы». А зараз подивився картину і переживав за актора та за ту людину,  яку він зобразив. Як міг. А потім, завтра, ти забув вже.

Тому я вважаю, що треба повертатися ось до того, що робить нас людиною. Я мав таку книжку, зараз, на жаль, вона не в моді – «Як гартувалась сталь». Але чому? Хіба не про це Біблія – что життя дається на Землі людині  один раз. «И  прожить ее нужно так, чтоб не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы»? Ось, мабуть, ми про це маємо з Вами по професіям своїм думати, і сторінками наших журналів, газет, стрічок, розказувати людям саме про це та про цих людей, а не про інше.

– От Ви торкнулися – я й не мав сумніву, що в подальшому так буде – Леоніда Бикова, це друга та третя частина того триптиху, який ми запланували. Але поки заключення першого. Заповітне питання до Вас як до актора вищого ґатунку, до викладача, – це ж кузня майбутніх акторських кадрів, – є думка така і, мені здається, небезпідставна, що сьогодні ми спостерігаємо певну  втрату школи акторської. І  режисерської також, між нами кажучи. Ви спостерігаєте щось подібне?

– Оце… питання. Не знаю, сподобається слухачам і читачам чи ні, але я казав і кажу, і мої студенти вже знають. І  чужі.  Хоча чужих дітей не буває й чужих студентів не буває. І, знову, хай вибачає мене вища школа, держава навіть хай вибачає мене, Міністерство культури. Може, не вибачать.  Вони надають нагороди, а ролі вони не дають, слава Богу. Але жити дають декому. Я вважаю, що кількість «поплавків» і на грудях деяких людей, і в державі – не в цьому справа.  Ну,  на одному курсі Медичного інституту може народитися один Амосов, в Театральному – один Бучма, один Іван Миколайчук, один Осика. Я й про науку міг би сказати, але то не моя парафія, Ви краще скажете, більше скажете, але я знаю тих людей. Той же Патон – батько, син.  Але, Ви знаєте, таких забагато  не може бути… Навіть, коли Костянтин Петрович Степанков, мій вчитель Театрального університету, казав: «Я маю право набрати…», він тоді взяв нас десять, а мав випустити двох-трьох, і так робив. У мене був великий курс, а закінчили п’ять чоловік, і вони зараз всі працюють. Тому я вважаю, що сьогоднішні «поплавки» – це дуже погано, це шкода державі. Не тільки мистецтву, не тільки кіно, не тільки школі, викладацькій роботі, а шкода, дуже велика гіркота, що їх багато, і вони не працюють за професією. До того ж… може, серед них є й здібні люди, але їх так багато, що всіх не влаштуєш. Тому я вважаю, що ось нам пощастило, тому що Бучма вчив Костянтина Петровича Степанкова, Костянтин Петрович вчив мене, вчив Сергія Іванова, який зіграв «Кузнечика», Вітю Панченко, Сашу Беліну, Юру Масункова, і вони зараз всі в роботі. Тому я дуже радий, що школа… доречи, знову слова Костянтина Петровича, який тоді ще, на першому курсі, хоча я був вже після армії, був дорослою людиною, а ті, які біля мене – це були школярики, які тільки закінчили школу, багато чому ще мали навчитися, і Костянтин Петрович мені та їм казав: «Навчити неможливо! Можливо допомогти навчитися. Якщо хочеш, навчишся».

Хоча, може, багато думок у нас не різняться, а однакові, я вважаю, що Ви вірно підмітили та підняли цю тему, що сьогодні дуже погано зі школою. Хоча інколи кажуть, що хороший актор не може бути хорошим викладачем, і навпаки. Але, Ви знаєте, все-таки я дуже довго соромився сказати, признатися Костянтину Петровичу та Миколі Павловичу Мащенко,  що я вже пробую, мене запросив Тимофій Васильович Левчук до себе на курс, на викладацьку роботу. Я побоювався, тому що робити в інституті, копатися, читати – отой застільний період, який дуже важливий актору, студенту, режисеру. Тому я дуже радий, що в мене був такий вчитель.

Хоча,  знаєте, вчителем може бути і двірник, і міліціонер. Вчителем може бути люба людина, яка знає свою професію та щось робить в ній – класно борщ варити, квіти висаджувати, дерево посадити. Ви знаєте, у мене в друзях, я так гадаю, що це взаємно, Андрій Демиденко. І вже два роки, як вийшла його книга. Він написав книгу про Гнатюка. Вони товаришували дуже довго й добре. І вони якось ходили по Подолу, і Андрій Демиденко спитав у Гнатюка: «А чим різниться співак від вокаліста?» І та книжка Демиденка, яка вийшла, називається «Український богоголос», це про Гнатюка. Так ось Гнатюк каже: «Знаєш, що, синку, співак – це який думає і співає, а вокаліст – це який виспівує ноти». Хоч сьогодні багато серед нашого брату… Про школу. Вони думали та викладали, тому що вони перед цим думали та грали в театрі чи в кіно. Тому я вважаю, що це важливо, коли представник любої професії думає, а потім говорить або робить. Я з Вами погоджуюсь, нема школи, пропадає школа, але, слава Богу, є Київський державний театральний університет. Це реклама.

– Скористуємося нагодою, прорекламуємо alma mater, так?

– Але я нікого  не ображаю. Просто – обмінюємося думками, досвідом…

– … Щоб не було так образливо для акторів і режисерів…маю сказати, що в журналістиці – теж прохідний двір. І  вже давненько. Хоча це зовсім і для народу, і для держави не менш важлива сфера, ніж сцена та екран. І брак в нашій роботі відчутний в поколінях. Але тепер – третій запланований «Птих». Теж –заповітне: що стосується Фонду Леоніда Бикова, який Ви за своєю ініціативою створили, та фестивалю «Старі фільми про головне»? Кілька слів для початку цього «птиху»: Ваша перша зустріч з Леонідом Биковим, подальші стосунки, їх розвиток і спільна праця.

– Перше, мабуть, як і у Вас, тому що я не думаю, що так  зустрічалися з Биковим і в Краматорську, і в Харкові, і в Києві, і  в багатьох містах країни жив Леонід.  Але  я, як і Ви, мабуть, як і багато з нас,  побачив Бикова в кіно. Ну, захопився навіть не самим Биковим, а тим, що він може зіграти і це, і це, і це. Діапазон митця. А вже потім, коли я його побачив, спочатку  як актора студії Довженко, де він почав працювати після Санкт-Петербургу. Я бачив перед собою невелику таку людину, буцімто нічим не яскраву тоді. Але, маючи такі ролі, він був для мене класиком вже. Я його спершу побачив як актора і  як людину.

– А як режисера?

– Як режисера я вже побачив його, коли доторкнувся він до мене, я до нього, коли знімалася стрічка «В бой идут одни старики» і ми вже працювали над образом Сергія Скворцова. Зізнатися, я б тут не бажав би про це розповідати. Не тому, що немає – про що. Зовсім ні. Навпаки: тому що про таке не можна казати отак, мимохідь. Для цього має бути окрема повільна розмова. У всіх дрібницях. Бо це – епоха. Щодо Фонда Леоніда Бикова, одразу скажу, щоб не було пересудів: я, дійсно, був організатором цього Фонду, він п’ять років успішно працював, багато зробив корисних справ. І про це можна і треба казати окремо.   Але, на жаль, потім, за обставинами, які від мене не залежали, я його переоформив на Фонд «Пам’ять» – так бажалося тоді, що він буде не тільки про одну, хоча і безумовно велику,  людину розказувати та турбуватися. А  буде і про Івана, і про Колю, і багато-багато акторів, які пішли з цього життя, а ті, які живуть, потребують допомоги.

– А щодо фестивалю?

– А щодо фестивалю цього, Ви знаєте, коли розпався  Радянський Союз, перші кроки робила незалежна  Україна, дуже було скрутне становище –  і серед Вашої професії, і акторства, і режисерів. Не було роботи, студія перетворилася на склад для панчохів, для іншого, як кажуть, непотрібу. І я розумів, що для того покоління, яке підростає у членів Спілки кінематографістів, потрібна така якась аура, що б показувала перші фільми, які –  не про політику, а може, й про політику, але все-таки там було, я вже казав,  те, що потрібно  людині – совість, честь, любов, віра та надія. Оце головне. Спочатку дорослі, які в момент перебудови, може, не хотіли згадувати ту символіку чи щось інше, казали: «Знову повертається та влада, ті советы?» Я кажу: «Ні». І коли вони побачили ті підборки фільмів, які були для дитячої аудиторії, вони сказали: «Це яскраво, це талановито і  корисно та потрібно!» Тому я, дійсно, був на початку руху. А Льоня Биков… Це людина, яка в 50 років червоніла. Сьогодні важко зустріти дитину, яка червоніє в свої 5, 6, 7, 8, 10, 12 років, а та людина в 50 червоніла. Її не стало в 51. Я уявляю, що він міг би зробити, як би  розказав про сьогоднішній світ, про сьогоднішню людину… А ось до того, що Ви кажете «щоб не ображалися режисери», хай не ображаються на мене, хай ображаються на ті обставини, які примушують їх знімати за тиждень кіно, а за місяць – п’ять-шість серій. Так раніше режисери не працювали, вони перебували, жили  з тим матеріалом, ну, хоча б рік, а дехто працював і десять, і п’ять років і готувався до картини, той же Биков, той же Тарковський і той же Осика Льоня і інші режисери, як кажуть, не будемо забивати ефір іменами, які відомі та невідомі.

Биков соромився… Ви кажете «слава», чим привабила мене ця професія… Ось, мабуть, Бикова теж не слава привабила. Його привабила до цієї професії мрія зняти картину, подякувати, сказати «спасибі» тим, хто прихистив тоді дітей під час Великої вітчизняної війни, сказати «дякую» ветеранам, яких стає все менше й менше. До речі, ось питання: тих, хто воював  і приніс перемогу, – хоча принесли її багато людей, – їх вже не стало.  Биков хотів за своє життя, мабуть, найголовнішого – сказати «спасибі» тим, кому ми маємо бути вдячні повічно, хто врятував  країну тоді, значить, і Україну, і Росію, і Грузію, всі-всі ті  батьківщини, які були в кожного солдата, і Європа теж має подякувати нашим, американським, іншим солдатам, які захистили нас під час Великої вітчизняної війни. Тому Биков ось, мабуть, про це мріяв – щоб зняти про це  та встигнути сказати «спасибі». Тому я дуже радий тому  дотику до нього як до режисера, тепер можна казати – «великого», хоча деякі режисери не погоджувались з цим, з тим, що він був великим.  А головне – він був великою людиною, тому що  соромився навіть коли його впізнавали, він соромився, коли ми, чоловіки вели себе нетактично щодо жінок, він соромився, коли ми лаялись якимись іншими словами. Таким був Биков. Да, ми інколи не вибачаємо тих людей, які краще, ніж ми. Ми не вибачаємо тим людям, які більш талановиті. Так буває. Але це життя. Тому я дуже радий, що ось той час, коли мені треба було, я ставав актором, я мав перед собою дотик і до Смірнова, і до Бикова, і до Костянтина Петровича, і до Івана Миколайчука, до Діми Миргородського, до білоруських акторів і режисерів, у яких я знімався, з якими я спілкувався під час творчої зустрічі, кінофестивалей.

Я дуже радий, що в мене була така школа. Ви знаєте, школа – це не тільки підручник Станіславського. Зараз я повертаюсь і дуже корисно, доречи, Ви підштовхнули до цього сказати, хоча я це робив давно вже: щоденники Довженка, щоденники Шевченка, щоденники інших письменників, живописців, щоденники вчених – там дуже багата школа людська, тому що ті експерименти, дослідна робота, яку вони проводять, це потім воно виливається в знану фігуру Амосова чи Патона. А перед цим це школярі, школярики, тому що людина, мені здається, ніколи не має залишити право і не має залишити час, щоб не вчитися. Вона має вчитися постійно і все життя, яке б воно не було коротке чи довге.

– Питання отаке, мабуть, я так думаю, заключне.

– Так жаль!

– Ну, близько до фіналу. Як кажуть телевізійники…

– …«Наша передача добігла до кінця».

– Добігає. Отже,  є глядач, простий споживач кіно- і театральної продукції. І він  розуміє, що кінострічка, будь-яка, невдала, вдала, шедевр, це колективна праця. Але так вже повелося, і невипадково, що, скажемо, стрічка – Ельдара Рязанова. Там були сценаристи, там були актори, гримери, суфлери. Оператори. Хто завгодно. А фільм Рязанова. Чи – Гайдая.  Та й у театрі: театр Товстоногова, театр Володимирова. Театр Любімова. От стрічка «В бой идут одни старики», всі кажуть: стрічка Бикова. Працювало багато фахівців Ваш особистий творчий «пай» в цьому фільмі більш ніж значний. І все ж таки фільм Бикова!  Навіть,  я маю Вам розказати, що академік Мальцев Олег Вікторович, письменник, філософ, психолог, історик,  керівник Одеського регіонального відділення Української Академії Наук, за ініціативою якого відроджено наш журнал, взагалі людина різнобічна. Так ось, він у своїх співбесідах, лекціях, круглих столах цитує «В бой идут одни старики», бо  вважає цю стрічку не тільки шедевром мистецтва і найбільш яскравим фільмом цього тематичного кола,  але вважає її приводом для філософського, соціально-психологічного, історичного аналізу минулого та сучасності.

– Може, і до такого повороту подій, до такого висновку теж прагнув Леонід Биков. Хоча особисто для мене цей поворот – несподіваний. Дуже тепло на душі…

– Тепер питання в зв’язку з цим. Ви ж не з’явилися за об’явою «Терміново потребується Народний артист України». Треба було йти до цього якось. Навіть і мети такої, може, не було, А це – так, я розумію, побічний продукт Вашої творчості. Але у Вас природно багато ролей і в кіно, і на сцені, І звання –  це вже оцінка Вашої творчості. У цьому гірному хребті кілька вершин мається. Яке місце посідає в цьому Вашому житті оця вершина – «В бой идут одни старики»?

– Дякую за питання. Воно зараз, інколи кажуть, дуже серйозне, дуже складне, дуже хороше. Ви знаєте, навіть трошки образливо буде для мене почути «ну, це є актор однієї ролі». І так вважають, що в мене там одна роль, комусь так може і здаватися, дай Бог вам здоров’я. Але в актора є такі ролі, вони були і у Тихонова, і у Євстигнєєва, вони стали у Талашко, вони стали у Бурундукова – багато таких є акторів. Але про інше, Ви зараз про інше питаєте і наша розмова про інше. Ви знаєте, тут ще залежить від глядацької аудиторії. Звичайно, якщо брати температуру глядацької любові, то, звичайно, людям подобається люди героїчні, красиві, сильні, довгі ноги, великі очі, красива чуприна, але актор – це все-таки не просто рупор режисера, директора, який платить гроші, не тільки регіт в залі, а це все-таки Яковченко, сміх від праці якого робив тебе людиною. На Донбасі, я пам’ятаю, з дитинства був такий тост – «За людяність!». А Льоня Биков це все, мабуть, поєднав: «Все преходяще, а музыка вечна!» Він не мав на увазі, я думаю, пісню або музику одну, композитора. Він мав на увазі музику душі, отої людяності. Тому, чому картина Льоні Бикова така потрібна людям за різним віком, за різним фахом, це тому, що вона людяна. Там нема чогось академічно заумного.  Там є щось інше – створюється людина. Тому Леонід каже моєму  герою, Сергію Скворцову, каже нам всім сьогодні: «Людина народжується сама, сама помирає». Тому я погоджуюсь з академіком Мальцевим, з поважною людиною, і я розумію, чому так – тому що, дійсно, інколи картину розбирають на такі коротенькі мікрофільми. Тому, Дійсно, у мене 50 з гаком картин, великих ролей і маленьких епізодів. Проходячого чогось немає, тому що я вважав, що я не маю цього робити. Я міг собі дозволити. Тому що в мене були друзі, була родина, я не бігав за шматком хліба. Тому в мене є такі ролі, за які мені не соромно. Ясно, що до глядацької аудиторії, до тих мільйонів, які тоді і зараз збираються для перегляду кінострічок, це, звичайно ­- «В бой идут одни старики».

– Але  відомі інші стрічки, інші Ваші ролі. І що характерно – різнопланові.

Є картина і «Капітан Немо» Одеської кіностудії, яка й по сьогоднішній день іде. І  «Як гартувалась сталь». І   «Чорний квадрат». До речі, якщо б десь колись став би писати, я б відокремив  картину, яка для мене дуже важлива і з людських причин, і з акторських висот – це «Людожер» («Людоед»). Ризька кіностудія знімала картину, де я зіграв роль капітана Цветаєва, такого самого людожера. Солженіцин  в своїй книзі «Один день» п’ять рядочків присвячує цій події. На озері Балхаш діяв табір радянський, советский.  І ось режисер, син  людини, яка сиділа там, пообіцяв собі в дитинстві, що він обов’язково зніме картину про батька, про матір і про тих людей, про той час. Є в мене і такі роботи. І така картина була – «Ускорение» Григорія Кохана, про науку, про академіка, який потім вигадав комп’ютер – наш перший, український. Так ось я там зіграв невелику роль. На десять хвилин,  одна частина в телевізійному фільмі. Від того, як поступить ця людина в житті,  стане чи не стане цього академіка. Я зіграв і дуже задоволений, тому що це було дуже важливо, мабуть, не тільки для мене як для актора, а для тієї людини, яка стала потім відомою всьому світові.  Маленьких ролей нема, є маленькі актори. І мені, слава Богу, прийшлось  бути в тому процесі,  бачити тих людей, акторів, які зіграли щось подібне класно і на все життя.

– І саме таким знає Вас справжній глядач. Вдячний Вам дуже. Мабуть, погана звичка вважати себе людиною мовно  розвинутою, а я от зараз не дуже слів знаходжу, щоб висловити свою подяку Вам. Просто – вдячні! Просто: спасибі Вам! Мабуть, не остання зустріч, сподіваюся на це.

– Я, користуючись нагодою, хочу, Ким Борисович, сказати Вам особисто спасибі,  дуже цікава бесіда і побудова цієї бесіди. Так що запрошуйте мене ще раз, я із задоволенням ще щось почитаю для одеситів і для читачів, і для Вашого журналу, і Вашої програми. Та хочу сказати всім-всім, хто дав можливість мені спілкуватися з Вами, спасибі! Побажати Вам цікавих зустрічей та хороших людей, довгого життя!  До зустрічі в Одесі! Спасибі, що ви є! Як вигукнув колись старший лейтенант Скворцов – будемо жити…

З Народним артистом України Володимиром Талашко
спілкувався журналіст Кім Каневський.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Leave a Reply