Чумаки

“Пішли наші синочки гроші
добувати та слави заживати”
(Українська старовинна народна пісня)

 

Метою даної статті є опис явищ чумацтва та чумака в Україні з точки зору психологічних і кримінологічних характеристик – в зв’язку з умовами здійснення діяльності, її масштабів, необхідності її здійснення в тих умовах і труднощах, що супроводжували промисел; опис явища як суто українського. Чумацтво розглядалося і раніше, але з точки зору культурологічної, історичної, етнографічної, фольклорної та економічної.

Чумаки (візники, виноторговці, солеторговці) – категорія населення, яке проживало на території нинішньої України та Півдня Росії в XVI-XIX ст. Вони займалися торгово-перевізним промислом. Чумаки вирушали на волах до Чорного і Азовського морів за сіллю та рибою, розвозили їх по ярмарках, доставляли й інші товари. Судячи з усього, чумаки відігравали важливу роль в торгівлі Гетьманщини та Слобідської України. (Вікіпедія)

Ось так просто та немудровано. Відправитися за сотні кіломентрів в один кінець на запряжених у мажі волах (мажа – чумацький віз) по шляхах, які не були навіть мощеними. Один віз міг вмістити від 60 до 100 підів (960 – 1600 кг). Вози були дерев’яні, без жодної металевої деталі, тому що в дорозі зламану металеву деталь ремонтувати ніде – немає кузні. Необхідно було самому при нагоді відремонтувати пошкоджену мажу, конструкція якої вражала навіть бувалих іноземних механіків. Потрібно правильно доглядати за волами з метою їх збереження та здоров’я.

Промисел чумака був сповнений небезпек і труднощів: 5 – 6 тижнів шляху в один кінець по диких місцях – в пониззях Дніпра простягалося Дике поле (сучасні Одеська, Миколаївська, Херсонська області), яке кишіло робітниками не стільки ножа та сокири, скільки шабель, пік і рушниць (різного роду “харцизяк»). Відповідно, погода та побут не доставляли задоволення – спекотне степове сонце, відсутність питної води, пилові бурі, дощі; яри, річки, лісочки; розтягнута по дорозі валка (караван возів) та всі лиха і поневіряння довгого шляху. Чумакувати виїжджали ранньою весною, поверталися додому пізно восени – поки дозволяли дороги. Взимку воли відгодовувались і відпочивали.

Спільність занепокоєння за своє життя і своє майно стали найголовнішою сполучною ланкою чумацтва. А небезпеки були надзвичайні: за порогами, за словами Боплана, подорож навіть і з сотнею, навіть і з тисячею чоловік не знижувала ризик, так як татари, не маючи постійного житла, раз у раз роз’їжджали загонами по 5 – 6 тисяч.

Вирушаючи в цей тернистий цей, чумаки озброювалися рушницями, списами, шаблями, землеробськими ціпами, косами – “в кого віл та коса, в того грошей киса”, “косіть хлопці лободу, забувайте ту біду” – в разі відсутності пашні для випасу волів. В крайньому випадку, косилася чиясь пшениця або жито. І жоден шлях не міг обійтися без ножа – ну, там, сальце і хліб порізати. А кого і полоснути.

У разі нападу мажі переставлялися в “табір” – імпровізовану фортецю – який взяти було так само складно, як і укріплений табір. Здійснювалася і активна оборона – контратака на розбійників, в результаті чого, бувало, захоплювалися полонені, які страчувалися на місці, наприклад, підняттям на списи. Дещо м’якше каралися злодії (астраханські та ставропольські калмики) – їх шмагали землеробським ціпом – “півтора-Малахаєм” за висловом самих калмиків, які з жахом розповідали про це.

Гійом Левассер де Боплан (1595 – 1673), відомий французський військовий інженер і картограф, який видав у 1651 році «Опис України» та склав «Генеральну карту України», так описує «табір» козаків: «На рівнинах, які лежать між Буджаком і Україною [l’Ocranie], перебуває звичайно від 8 до 10 тис. татар, розділених на загони по тисячі кожен, що віддалені один від одного на 10—12 льє в пошуках удачі. Внаслідок небезпечності переходу через ці степи козаки, наміряючись їх переходити, рухаються табором*, тобто в оточенні возів . (*Табір — це те, що ми називаємо караваном. [Прим. авт.])

Вони ставлять свої вози у два ряди по вісім або десять возів попереду і стільки ж — позаду, а самі йдуть всередині з рушницями, короткими списами і косами, насадженими на довгі держала; найвправніші вершники їдуть ззовні табору. Попереду на віддалі чверті льє, позаду теж на віддалі чверті льє, а також на кожному з боків вони виставляють по одному вартовому для спостереження за татарами. І коли їх помічають, то подають сигнали, і табір зупиняється. Якщо татарів помічено [раніше], то козаки розпочинають з ними бій, і навпаки, якщо татари першими побачать козаків, то, несподівано напавши, атакують табір. Зрештою, мандруючи тими степами, слід приказувати, як італійці: «Bon piede, bon oche».  Я зустрічав декілька разів у степу до 500 татар, які пробували напасти на наш табір, але нічого не могли зробити, хоча мене супроводжувало лише 50—60 козаків. Так само і ми не могли їх подужати, оскільки вони не наближалися до нас на рушничний постріл, а лише кілька разів вдавали, що атакують нас, посилаючи хмари стріл на наші голови, а стріляють вони дугою, вдвічі далі, ніж наша зброя; потім відійшли».

Козацький табір (тур., крим.-тат. tabur) становив укріплення з возів, поставлених одним чи декількома рядами у вигляді каре; застосовувався під час тривалої стоянки в поході, а також для організації оборони. Всередині табору розміщувався загін, захищений від стріл, снарядів і куль. Для піхоти противника возове укріплення не було серйозною перешкодою, але проти кінноти застосовувалося досить ефективно. Табірний метод захисту такого типу сягає в глиб віків. Відомі возові укріплення гуннів, угрів, печенігів; у новіші часи був поширений серед чехів під час гусистських воєн. Сам термін «табір» виник, як припускають, на початку І тис. н. е. в середовищі кочовиків. Багатовікова боротьба русичів зі Степом стала підставою використання цієї оборонної традиції українськими козаками у XVI— XVII ст. (Голубовский П. В. С какого времени можно проследить на юге Руси способ защиты табором // Труды одиннадцатого археологического съезда в Киеве. 1889 г. — М., 1902. — Т. 2. — С. 72—79). В. Щ.).

Як бачимо, коса слугувала не тільки сільскогосподарським знаряддям, але й зброєю – як для козака, так і для чумака.

Тактика «табору» широко використовувалася з древності і до 19-го століття включно. Генуезці, прославлені своїми перемогами на морі та на суші, в 13 – 14 ст.ст. створювали фортецю з кораблів на морі, яку неможливо було потопити; Наполеон Бонапарт при обороні від мамелюків в підніжжі єгипетських пірамид віддав команду розмістити ослів та мулів в середину табору.

В художній літературі ми також знаходимо згадку про цю тактику. В «Козаках» Л.М.Толстой описав, як останні на Кавказі оборонялися від нападу абреків. Вози з сіном, соломою та іншим вантажом використовували вони і для прикриття при атаці на недружніх горців. Це була передвижна фортеця.

Зібрати воєдино валку (за різними оцінками від 40 до 100 – 300 возів, кожен з яких завантажений на 1 – 1,5 тонн) при раптовому нападі – справа не швидка. Волів потрібно було зберегти за всяку ціну – це транспорт. Без розвідки мати дані про групу розбійників і бути готовим відбити напад неможливо. Але дані про наявність у чумаків розвідки (а вона для мобільності повинна бути кінної) відсутні. Можна припустити, що вже описані вище роз’їзди вершників попереду, з флангів і в ар’єргарді колони виконували роль охорони та розвідки.

 

Крім значних фізичних даних, невибагливості в побуті та їжі, витривалості, стійкості, міцного здоров’я, бойових навичок, чумак мав знати іноземну мову, без чого неможливо торгувати. Як неможливо це робити без кмітливості та хитрості. Потрібна вправність і практичність, володіння рахунком та обліком. Без обману або розкриття обману не обійтися. І потрібно вміти домовлятися.

Як вони в ті часи прокладали маршрут? Як орієнтувалися в тому сухопутному плаванні по безкрайньому степовому морю-океану? По зірках? По сонцю? Але ми не маємо даних про те, що у них були секстанти, астролябії, компаси. Та й небо не завжди було безхмарним. Пересування фактично по пустелі, де немає дорожніх знаків і самих доріг, орієнтирів (в ті часи степ був безлюдний), вимагало чогось на кшталт лоції. На жаль, поки що жодне джерело не розкриває дане питання: як чумаки орієнтувалися в дорозі, наприклад, на Дон і Кубань? Нас привчили до образу простого селянина, темного, тупуватого і неосвіченого. Але чи так було з чумаками, “магелланами степів”?

Астрономія, у будь-якому разі, грала в життєдіяльності чумаків певну роль. Адже, врешті-решт, не випадково галактика названа Чумацьким Шляхом. І навряд чи справа тільки і виключно в легенді, згідно з якою колись чумаки на шляху заснули та не вгледіли, як виїхали на небо, де вози перекинулися і розсипали по небу сіль. Легенди, як вид усної народної творчості, не так уже й рідко призводять до відкриттів в науці… Але по зірках можна орієнтуватися тільки вночі за умови чистого, не закритого хмарами неба.

Життя чумацької валки залежало від чіткої організації та дисципліни. Всі обов’язки були рівними для всіх. Батько отаман (пан-господар) обирався цілком демократично – перед виїздом, загальними зборами чумаків. Вибирали самого бувалого і авторитетного. Але на цьому демократія закінчувалася. В дорозі панувала єдиноначальність. Складно уявити собі демократію в разі нападу розбійників або руху валки – сухопутного вантажного потягу. Отаман був і суддя, і воєначальник в разі нападу розбійників, і скарбник (до 19 століття розпоряджався всіма грошима валки). Славне товариство, ватага підкорялася ватажку беззаперечно. Говорили, що отаманом була громада міцна.

В чумацьких піснях отаман мало не заговорений: його не пробиває спис, навіть срібний. “Чумацький отаман часто буває такий же” характерник “як і” ватаг “розбійників, – вбити його можна тільки” срібною кулею ” яку він заговорити не може”. Сама чумацька ватага могла перемогти розбійників, які напали, малим числом – 10 проти 44.

(Вікіпедія)

Питання походження самого слова «чумак» досі є дискусійним з 19 століття. Дослідники ведуть походження терміну від татарського чум, чюм (ковш), від татарського «візник», від «чума». Пов’язують це також і з твердженням: чумаки завезли з Криму чуму в 14 столітті, часто самі заражалися та помирали від неї. Крім цього, зовнішньо – чорні від степової пилюки, вимазані дьогтем, закопчені багаттями – чумаки нагадували зачумлених, хворих на чуму.

Цікавим є той факт, що першим чумацтво описав польський дворянський публіцист Зенон Леонард Фіш (псевдонім – Тадеуш Падаліца), що опублікував у 1840 році етнографічний нарис “Чумаки”, в якому розглядав останніх в якості окремої категорії людей, що відрізняються своїми психологічними та фізиченими даними від населення України.

Рудченко І. Я. пише так: “Життя зробило особливий відбиток на обличчі чумака. Характер його суворий, з відтінком сумного світогляду. Чумак здебільшого мовчазний, похмурий, дивиться на життя з прихованим презирством, у всіх своїх вчинках висловлює повну самовпевненість, але при цьому завжди сповнений іронії та завжди готовий насмішити оточуючих, зберігаючи свою гідність. Міцна статура, мужні риси обличчя, довгі вуса і довга, закручена за вухо чуприна надають особливого вираження чумаку, так що його не важко відрізнити в натовпі. Ось, з внутрішнім самовдоволенням підійшов він до величезних волів, запитує про ціну, торгується – і, схопивши сильними руками вола за роги, ставить його на коліна … ”

Не бути чумаком навіть вважалося ганебним:

“Лучче б не жениться
Во вік ні на ком,
В Крим по сіль ходити,
Зваться чумаком!
А тепер всі знают,
Що я не чумак,
З вулиці зганяют,
Що я єсм бурлак”

У 19 столітті деякі російські автори стверджували, що українці не здатні до промислової діяльності, так як їм не вистачає торгівельної кмітливості, яка становить відмінну рису росіянина. Тому Україна не має свого купецького стану. Але український народ спочатку заявив про себе, як про мореплавців і торговців. Торгівля його була не стільки внутрішньої, але здебільшого зовнішньої, «органами» якої і були чумаки. Це не каста, що не замкнутий стан, не спеціальний клас. Це певне  народне явище. Данилевський Г. прямо говорить, що сухопутна торгівля запорожців йшла степами, через чумаків.

Українці поєднують в собі індивідуалізм у формі самостійності, який легко уживається із суспільними формами та інтересами, як протилежність стадності та ідеал найкращого соціального устрою у вигляді життя вільного козака.

Дослідники чумацтва називають його артіллю, асоціацією, самі ж чумаки називали себе «славне товариство», «ватага» (як і запорожські козаки).

Чумацька валка завжди відігравала важливу роль в житті українців, у їх поступовому русі колоністів з півночі на південь. В основі артілі лежав загальний ідеал суспільного життя та відносин. У 16 – 18 ст.ст. і навіть раніше чумацтво як єдиний торгівельний стан, необмежено царював у сфері торгівлі та візництва не тількі на півдні, але й за його межами. Україна того періоду була певним центром, з якого радіусами розходилися чумацькі валки.

Точний період виникнення чумацтва до цього часу не встановлений. Можливо, вдасться його визначити за допомою ретельного аналізу історичних документів та застосування наукових методів.

І.Новицький зазначає, що історичні умови 13 – 15 століть не сприяли розвитку чумацтва у південному напрямку. І тільки у 16 столітті, коли низове товариство давало відсіч татарам і ногайцям, чумаки могли організувати свій промисел і організуватися самі у «товариства». До цього ж періоду основним маршрутом чумаків був західний.

Загальновизнаною є думка про те, що чумацтво виникло у 16 – 17 століттях. Письмові джерела згадують слово «чумак», починаючи з 17 століття. Наприклад, Потоцький, прибувши у місто Богулав 1 грудня 1637 року, побачив торг, заповнений чумацькими мажами з сіллю. Гетьман Мазепа писав полковнику Новіцькому (16 липня 1690 року): «Свежо нам дошла ведомость певная от чумаков Полтавских, которые без ведома нашего самовольно будучи на Запорожью, а оттоль заехавши и в Крым для своего торговаго дела».

В Актових Книгах Полтавського Городового Уряду 17 століття міститься запис про чумака, який винен був своєму товарищу гроші за розпискою, але їх не повернув. В додаток вкрав його коня та втік.

Але ще за договором Ігоря з Візантією вівся рибний промисел в Дніпровському лимані. Сіль до Києва привозилася з давніх давен, в 1164 році її (вже виварену) доставляли коломийці – промисловці Галичини, Буковини та Поділля.

М.Грушевський на підставі арабських джерел згадує про купецькі валки з Києва, які ходили в 10 столітті в Андалусію, Рим, Царгород. В 1170 р. Великий князь Київський Мстислав Ізяславович звертається до подорожуючих купців та воїнів із закликом захищати шлях з Києва до моря, тому що «вже в нас і Грецьку путь відбирають, і Соляну, і Залозну. А чи не лучче б було, браття, пошукати путей своїх дідів і батьків». Рубриквіс (франц. посол, 1352) писав про те, що руські приїжджали у Судак на критих возах, запряжених волами, поставляли хутра і міняли їх на різний товар.

Цікаво, що в 1352 році епідемія чуми досягла середньої течії Дніпра, спустошила Київ, Чернігів та Переяслав. Але чума не стала перепоною для чумаків.

Руські в справах торгівельних доходили до Коринфу, Єгипту, Ітіля.

Термін «руський» застосовувася в юридичних актах Великого князівства Литовського та Речі Посполитої щодо православного населення в межах цих державних утворень (див.: Когут З. Коріння ідентичності: студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К., 2004. – С.13–14; Кордони України: територіальні візії козаків від гетьмана Б.Хмельницького до гетьмана І.Самойловича/З. Когут //Український історичний журнал. – 2011. – № 3. – С. 50-73).

Грамота київським міщанам 1499 року згадує про козаків (воїнів, що займаються торгівлею та промислом), які ходили вниз по Дніпру по рибу та привозили її до Києва на продаж.

В листі 1499 року кримський хан Манглі-Гірей скаржиться Івану ІІІ на людей, що “нынеча приходя”, соль беруть, а “пошлин не дают”, “соль сильно емлют”. Тому хан просить московського царя вплинути на литовського князя, щоб він не дозволяв своїм підданим продовжувати грабіж (Подніпров’я тоді було під владою Литовського князівства). Менглі-Гірей пише про те, що донедавна при царі Седехмате (Седі-Ахматі), таких людей не було, а всі люди, які прибували з Литовського князівства, “соль имали, а пошлины давали”.

В 1552 році Давлет-Гірей в листі польському королю Сигизмунду обіцяє сприяти солепромисленикам з Києва, Луцька та інших міст, які приїжджають в Качубей за сіллю, за умови, що ті будуть “водлуг обычаю стародавного мыто давати”. Хан також гарантує охорону і відшкодування збитків від татар. Усе зазначене не поширюється на “козаков ваших “.

В 1554 году кримський хан Давлет-Гірей в листі Сигизмунду скаржиться на солеників (судячи з усього, на тих самих, що років 50 тому грабили солоні озера в Криму при Менглі-Гіреї). Промисел соленників був суто кримінальний – збройний напад на охоронювані татарською вартою солоні озера, по суті розбій, кажучи мовою сучасного Кримінального кодексу. Збройний напад могли здійснити люди, які володіють зброєю і вміють воювати.

Польський посол Мартин Броневський, подорожуючи Кримом, у 1578 році писав, що до лиманів «стікається завжди безліч козаків» і часто бувають жорсткі сутички між ними та татарами за сіль.

В Літописі Самовидца в Короткому описі Малоросії знаходимо наступне: «По смерти же князя Олелковича, въ року 1340 король полский КазимЂръ Первый, княженіе Киевское на воеводство премЂнилъ, и всю Малую Россію на повЂти раздЂлилъ, изъ руссиновъ постановилъ воеводи, кашталяни, старости, судіи и прочіи урядники, и многихъ рускихъ людей честию и волностию полскимъ чиновникамъ и шляхтЂ соравнилъ, что хранити и наслЂдникамъ своимъ присягою утвердилъ. И по тому королЂ Якъгелло и Владиславъ Якъгеллоновичъ, и Александръ КазимЂровичъ, ажъ до року 1410, тЂжъ права, от перваго КазимЂра РусЂ наданные, при коронаціяхъ своихъ присягою подтвердили, а Жикгмунтъ Первый и по немъ другіе королЂ полскіе въ подтверждение давнихъ правъ ихъ козацкихъ привелегия свои давали имъ. И въ року 1506 первий былъ гетманъ войскъ запорозскихъ изъ фамилии сенаторской именуемый Прецлавъ Лянцкоронский. Сей многократно землю турецкую съ козаками щастливо воевалъ. За сего гетмана и за короля полского Жикгмонта Перваго козакамъ за службы ихъ дано волности и привернено землю (которую король полский КазимЂръ Первий въ року 1340 заобладавши, изъ княжения Киевскаго воеводство учинилъ) више и низше пороговъ, по обоимъ сторонамъ Днепра, в владЂние вЂчное, дабы туркамъ и татарамъ на рускую и полскую землю козаки нападать не допускали».

Таким чином, козаки (про їх зв’язок з чумаками нижче) вже на початку 15 століття мали давні права та привілеї. Куліш вказує: «Чумацький промисел був нероздільною частиною козацтва. Перш ніж козаки стали відомі всьому світу своїми наїздами, в актах вже йшла справа про їх чумацтво та про сварки з міщанами у торгівельних справах».

Дослідники сперечалися про те, хто ж кого породив: чумаки козаків чи козаки чумаків? В будь-якому випадку з давніх давен і до кінця 18 століття будь-який промисел неможливий був без вміння захистити майно та себе від нападу як своїх, так і чужих.

Букатевич Н.І. називає чумацьку валку з виборним отаманом (гетьманом) та кухарем валкою стародавнього запорізського типу. На думку Щербини Ф. чумацька валка має одвічно военний характер, хоча для чумаків прямою задачею, на відміну від вільних козаків, є економічна діяльність, для захисту якої необхідна військова діяьність, що продиктована умовами життя (війни, повстання, інтервенції, набіги, розбої). Промисленик повинен бути не тільки трудівником, але й воїном, вимушеним сміливо та вміло захищати свої плоди, свое майно. А як обороняти, так і нападати краще разом – шайкою, ватагою, товариством. «Разом легше і батька бити» – кажуть на Україні.

Яскраву харакеристику місцевості та часу (про що вже зазначалося) дає Григорій Грабянка в своєму Літописі: «Бо й справді у тих диких та широких степах не має ні доріжки, ні сліду, як у морі. Однак ватаги добре знали шлях і ходили там немов добре схоженою дорогою. Ходили з великою опаскою, аби їх не могли виявити татари, по кілька місяців не палили вогню і тільки раз на день їли. Їли толокно та потовчені сухарі. Не даючи своїм коням навіть іржати, вони немов дика звірина ховалися по тернах та в комишах і з великою опаскою, то з’їжджаючись то роз’їжджаючись, верстали свою путь. У тих безмежних та диких степах вони відшукували дорогу вдень по сонцю, по високих гірських кряжах та могилах, а вночі — по зорях, вітрах та річках. Отак ходячи, вони видивлялись татар, неждано нападали на них і невеликими загонами величезні купи їхні розбивали, християн звільняли та додому відпускали, а самих турок і татар відвозили в Москву або в Польщу до короля, їх там приймали і добре обдарувавши, по доброті монаршій і шануючи вольності всього війська запорізького на Запоріжжя в Малу Росію відпускали».

Чумаки (торговці-воїни) та зпорожці (воїни-торговці) немов переплетені між собою. Запоріжжя дуже активно займалося чумацтвом. Запорожці як самі чумакували, так і охороняли чумаків в небезпечних місцях, забезпечували їх переправу через Дніпро. Чумаки залишались на Сечі та ставали козаками, козаки йшли з Сечі чумакувати. Також запорожці висилали своїх чумаків в інші країни – мажами возили в’ялену рибу до Львову, продавали її там разом з волами і на конях поверталися в Січ. Чумаки та запорожці прибували разом з товаром до Очакова.

Чумакували також міщани, посполиті (селяни), українські козаки, духовенство. Не було села в України, де б не жило декілька сімей чумаків, а деякі села, переважно козацькі, займаються виключно чумацтвом. Гайдамаки потрапляли спочатку в Січ, потім чумакували, після чого ставали безпосередньо гайдамаками.

Під приводом поставки товару та торгівлі запорожці на чумацьких мажах прибували в Крим для розвідки. Самі чи разом з чумаками? Чи могли чумаки самі займатися розвідкою? Нам, певно, вже не дізнатися.

В 16 – 18 століттях Запоріжжя мало широкі торгівельні звязки з Україною, Польщею, Росією, Кримом. Запоріжжя простиралося від Південного Бугу (Богу) майже до гирла Дону та розташоване було на перехресті між Україною, Польщею, Литвою, Росією, Кримом і Туреччиною. Низове товариство саме займалося торгівлею та виступало посередником. Також Запоріжжя тримало в своїх руках всю морську торгівлю шляхом контролю виходу до моря через Дніпро та Південний Буг (на підконтрольній Кримськму ханству території). Без запорожців торгівлі не було. В Україні того часу був один порт – Січ. Виключно під захистом запорожців не лише українські, а й донські козаки торгували з турками та кримцями. А з другої половини 17 століття вся України управлялася козацтвом.

В документах 17 століття найчастіше згадуються чумаки-козаки (чумаченьки-козаченьки). Не лише рядові кзаки, а й козацька старшина займалася чумацтвом. В 1762 році комендант польського міста Торговиця звертається до кошевого отамана: “Позвольте запорожцам с коньми, волами, солью, рыбою и прочими товарами приездить, на все иматимуть добрую продажу, а я им буду во всем спомоществовать, понеже с далеких краев весьма много будет на тому ж ярмарку купцы”.

І якщо в 16 столітті переваги по видобутку солі козакам не надавалися кримським ханом, то вже в 1764 році пристав перекопського промислу пише кошовому: «Благодарение Богу, Его святым произволением сего году уже выстояние свое сделав, соль произошла обильно противу прошедшаго году: как обычай села хорошо. Да при том же воды и травы в Крыму, также и на пути везде изобильно, так что очень спокойно ныне для чумаков, а для скота кормов достанет».

В 1722 році запорожці добували сіль із 74 Кінбурнських озер, яку доставляли в Січ і там продавали гуртом. Що не перешкоджало їм одночасно «озброєною рукою» відбирати в Криму добуту сіль для торгівлі, що накликало на них гнів імператриці за скаргами хана.

Громада чумаків міцна отаманом, так само міцна вона дисципліною, організацією, звичаями та законами, які стосувалися навіть таких речей, як виїзд з дому, режим шляху, відпочинку, випасання волів.

Закон на думку Щербини Ф. – це форми, які складаються на підставі щоденного історичного досвіду і традицій. Це такі народні звичаї, які передаються з покоління в покоління, від батьків до дітей, що стосуються спільного життя народу. Обіцянка, дана колись одного разу, звичаї прадідів, старовинні традиції – це все покладається в основу закону. Виникнення і зростання форми, існуючі взаємини та зв’язки, обов’язки членів громади – асоціації, все це приховано в звичаях, є неписаним законом, який дотримується безсумнівно і суворо. Усі взаємовідносини потім виростають під впливом цих звичаїв і традицій та диктуються ними.

Чумаки пересувалися «одвічними шляхами». Це був Чорний або Шпаковий шлях, що простягався з півночі на південь. Починався він на Волині, через Умань та Балту йшов на Микитину переправу (Микитин ріг – район сучасного Нікополя) і далі на Крим по Дикому полю. Муравський шлях (колишній Солоний) також пролягав з півночі на південь, але йшов східними паланками Запоріжжя, далі по річці Кінські води (межа Запоріжжя і Кримського ханства) переходив прямо на південь. Інші шляхи були прокладені в сторону Білорусі, Польщі, Галичини, Молдавії і Великоросії.

Від Микитиного рогу йшли дві дороги – на Перекопську вежу і на Очаків. Пізніше чумаки «проклали» дорогу на Кубань і Дон, і були свого роду першими інженерами, географами і топографами. Вся територія України періоду 16 – початку 19 століття буквально була розкреслена чумацькими шляхами з півночі на південь, із заходу на схід. Знання місцевості, клімату, населення – це свого роду розвіддані.

Наприкінці 19 століття «одвічних шляхів» вже не існувало.Чумаки пересувалися іншими дорогами.

Свій напіввійськовий характер з плином часу і умов, що змінилися, чумаки втратили. У тому ж 19 столітті з чумаків виросли тузи і капіталісти, а чумацькі слободи були найбагатшими. Чумаки кредитували селян до “нового хліба”, тобто до нового врожаю. Загальновідома історія про пограбування у 19 столітті харківського чумака у другому поколінні, у якого в викрали 560 тисяч рублів – астрономічна сума на ті часи.

Практична жилка і кмітливість дозволяла навіть отримувати прибуток на курсі грошей. Чумак Т. виграв на курсі асигнацій Києва та Дону: в Києві срібний рубль приймався асигнаціями по 3 руб. 50 коп., на Дону – за 4 руб. Півімперія у Києві коштувала 18 руб. 2 коп., на Дону 20 руб. 60 коп. Набравши з собою металевих грошей, чумак на курсі асигнацій покрив навіть дорожні витрати.

У 19 столітті у південній Росії можна було зустріти досить дивне з першого погляду явище – простуваті та незграбні чумаки вдало конкурують на своїх класичних мажах і сірих круторогих воликах з цілими залізничними і пароплавними компаніями, тому що мають віковий досвід та історичне минуле. Вони сильні у традиційній практиці – “Те люде бувалі, сходили світа, багато бачили, багато знають».

Проте, час також не стояв на місті, багато чого змінювалося. Традиція не витримала конкуренції з залізницями і водним транспортом, з прискоренням вимог ринку та політикою Російської імперії на Україні. Чумацтво переродилося в простих візників, а потім і зовсім зникло. І у сенсі моральному, і у сенсі суспільному вимираючий український торговець – чумак – не має нічого спільного з новим торговцем, що зарождався. Чумацтво як явище наприкінці 19 століття зникло під дією соціально-економічних і політичних причин, але саме слово “чумак” з мови не зникло, перетворившись у прізвища Чумак, Чумаков, Чумаченко.

У 50-х роках 20 століття в СРСР у лексиконі так званих стиляг зазвучало модне слово “чувак”. Випадкове співзвуччя? Генезис нового слова має самостійну природу? А якщо вигадлива доля принесла таке відлуння з тієї далекої далечині, у якій жили, боролися і торгували чумаки?

Стверджують, що чумак як торговець-воїн переродився у простого торговця і візника. Вікова традиція (дослідники стверджують, що тільки розквіт чумацтва припав на 16 – 18 століття, а точний час його виникнення невідомий) не може зникнути відразу. Вона трансформується. Таким чином, цілком можливо, що військова організація чумацтва по запорізькому типу з виборним отаманом і сам чумак пішли у тінь і перетворилися… у злочинність півдня України. Чому саме півдня? Тому що ще чорноморські козаки, утворені після ліквідації Запорізької Січі, займалися чумацтвом по закінченню останньої російсько-турецької війни в 19 столітті.

Задамося таким питанням, відкинувши культурологічно-етнографічний романтизм: таке вже й беззвітне (неусвідомлене) захоплення подорожами, пригодами рухало чумаком? Навіщо вирушати у небезпечний, важкий і тривалий шлях? Адже просто заробити можна і землеробством, скотарством, промислами.

Чумацтво як явище, яке дослідники називають самим характерним для українського життя або суто українським, на перший погляд не має аналогів. Чи так це насправді? Дійсно, явище вкрай унікальне, яке рідко зустрічається у світовій культурі, яке тем не менш має свій аналог – рівень камориста у Неаполі і Калабрії.

Характеристики чумацтва:

всепроникність по всій території України,
багатий злочинний досвід (крадіжки та грабежі солі, крадіжки у своїх, викошування чужих полів),
авторитет і прекрасний бойовий вишкіл отаманів,
чаклунство отаманів,
заможність і багатство чумаків, успішність у своїй справі
масштабність і багатовікова тривалість діяльності, значна економічна вага
безперечно дозволяють припустити, що чумацтво має свій аналог – калабрійську кримінальну традицію (Ндрангету). У цій кримінальній традиції існує 4 рівня підготовки: поєдинок, заробляння грошей, керівництво, святість (чари).

Чумак – це напівбізнесмен-напіввоїн у сучасному розумінні. Це певний ступінь підготовки південної української традиції, а саме ступінь заробляння грошей. При цьому отаман славного товариства – це рівень керівництва, а у певних випадках святий (заговорений), якого піка не бере.

Прототипом Ндрангети є равин. В альбомі “Briganti: Fotografia e malavita nella Sicilia dell’Ottocento” злочинці на фото мають дуже дивний вигляд: вони схожі на євреїв. Відомий одеський равин не зміг відрізнити на фото ндрангетистів, камористів від хасидів. Більше того, музика Ндрангети дуже сподобалася равину, який назвав її хасидською.

Сама Калабрія являється святим місцем для євреїв. Коментар Раші до Тори вперше надрукований саме там. Калабрийский апельсин є символом для євреїв, за переказами він урятував їх у пустелі від спраги.

Ще один момент – Хабад, який також називають Любавичським хасидизмом, як класичний напрям у хасидизмі, є самим ортодоксальним і найсильнішим у світі єврейським рухом, який різко виділяється своїм особливим стилем. Зробив його таким сьомий Любавичський Ребе Менахем Мендл-Шнеєрсон. Його організація якимось невидимим чином зросла буквально з порожнечі та стала однією з найвпливовіших структур світу. Ндрангета – організація, з силами і інтересами якою доводиться рахуватися практично в усьому світі. Вона також розрослася на великі території.

Чумацтво незрозуміло яким чином стало загальнонаціональним.

Мета Хабаду – стати святим за життя. Мета Ндрангети – стати сантосом (святим) за життя. Святий у Хабаді будує організацію з 3-рівневою ієрархією. У Ндрангеті є каморист, печчоті, сгоріста. Сама Ндрангета є моделлю бізнесу. Якщо ми розглянемо спосіб потрапляння, спосіб поширення, рівень впливу і масштаби діяльності, спосіб передачі влади, “клятву крові”, партизанську війну цих організацій, то вони аналогічні.

Так ось, Любавичський хасидизм притаманий тільки Україні, Білорусії та Німеччині. Всі ребе жили на Україні, і притамане це явище тільки півдню України  – Любавичський хасидизм ви ніде не знайдете, крім як в Одесі, Миколаєві, Херсоні та в Дніпрі.

Чумаки не залишили після себе власних актів, правил, писаних законів. Всі закони, правила, методика підготовки існували усно. І нам вони невідомі, тобто таємні. Передача таємних знань усно також існує в  єврейській традиції.

Нікого не нагадує?

Література:

  1. Г. Л. де Боплан. Опис України. Пер. з фр. Я.І.Кравця, З.П.Борисюк. Київ, 1990. © Сканування та обробка: Максим, «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua)XI.2001 (останні правки 21.X.2003)
  2. Букатевич Н.І. Чумацтво на Україні: історично-етнографічні нариси/Назарій Іванович Букатевич. – [Одеса],  [1928]. – 89, [1] c.
  3. Данилевский Г. Нравы и обычаи украинских чумаков. Очерки четырех времен года в Малороссии. Библиотека для чтения, т. 142 — 143, 1857
  4. Літопис Самовидця/Видання підготував Я. І. Дзира. — Київ: «Наукова думка», 1971. — 208 с. (Летопись Самовидца по новооткрытым спискам/Под ред. О. И. Левицкого. — К., 1878. — с. 211-319)
  5. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки /пер. із староукр.–К.: Т-во «Знання» України, 1992.
  6. Мазур І.І. Чумацтво як передумова виникнення підприємництва в Україні. Теоретичні та прикладні питання економіки. Випуск 24
  7. Рудченко И.Я. Чумацкія народныя песни/И.Я. Рудченка. – К.: Типографія М.П. Фрица, 1874.
  8. Мальцев О.В. Обманчивая тишина. – Днепр, Середняк Т.К. – 2018.
  9. Мальцев О.В., Лунев В.Е. Философия юга Италии – Днепр, Середняк Т.К. – 2020.
  10. Скальковский А. История Новой-Сечи, или Последнего Коша Запорожского. – Одесса, 1841. – 461 c.
  11. Слабєєв І.С. Із історії первісного нагромадження капіталу на Україні (чумацький промисел і його роль у соціально-економічному розвитку України XVIII — першої половини XIX ст.) — Київ, 1964.
  12. Сумцов Н. К истории Слободско-украинского чумачества. Киевская старина, 1884, № 3
  13. Щербина Ф. Очерки южно-русских артелей и общинно-артельных форм. Одесса, 1880.
  14. Эварницкий Д.И. История запорожских козаков. – Том 1. – Санкт-Петербург , 1892.

Автор Тарасенко ЄВ.

Підписуйтеся на наш Telegram канал: https://t.me/lnvistnik

Leave a Reply