Інформаційне століття: проблема сучасної журналістики

Кому не байдуже, що потрапляє до Вашої світлої голови із Засоби Масової Інформації – не проходьте повз!

На передодні прийняття закону про журналістську діяльність мені пощастило взяти участь у зустрічі з академіком УАН, доктором юридичних наук, професором Олександром Саінчіним, яка відбулася в одеському регіональному відділенні Української Академії Наук. Хочеться поділитися з вами враженнями і роздумами щодо цієї зустрічі.

У Володимира Висоцького є балада про правду та брехню. Серед іншого, там сказано – і та, й інша часом досить схожі одна на одну. І їх, буває, не так вже й важко сплутати. Думаю, це особливо стосується нашого часу. У такому швидкому та мінливому світі, перенасиченому інформацією, все важче стає відрізняти правду від вигадки. Історики, політологи та соціальні психологи підтвердять: так уже влаштовано зараз, що почерпнуте в газеті, журналі, листівці або буклеті, в телерадіоефірі та особливо – в інтернеті, стає як би цілком достовірною інформацією для людей. Власне, і в цьому сенсі можна говорити про спадкоємність поколінь: і в доінтернетну епоху безліч людей не ставили під сумнів публікації ЗМІ. «Чим страшніше брехня, тим легше у неї вірять!» – кинув свого часу Геббельс. Німці досі розводять руками, коли їх запитують – яким таким чином їх найближчі предки могли повірити у гітлерівську маячню. Та й наші дідусі-бабусі, тата-мами і дядька-тітки нерідко сприймали істиною в останній інстанції те, що сьогодні викликає, у кращому випадку, подив. Про нас з вами і не кажу …

Цих самих нас з вами об’єднують і розділяють за різними принципами. Серйозним журналістам відомий і такий: населення цивілізованого світу можна розділити на журналістів і тих, хто споживає їхню продукцію. Одна з функцій перших – добувати і поширювати правдиву інформацію. Правду, одну тільки правду і нічого, окрім правди. Але, по-перше, для цього правду потрібно, як мінімум, знати. Що само по собі, ясна річ, не так просто, як здається іншим наївним людям. Нерідко до правди потрібно докопуватися. І якщо слідчий, який займається професійно приблизно тим же, озброєний спеціальною підготовкою і знаходиться під охороною закону, то для журналіста-правдошукача все набагато складніше.

Врахуємо ще одну важливу обставину. Є така давня одеська максима: як ти кажеш, так ти правий. Журналіст насамперед людина, тобто сприймає об’єктивну реальність суб’єктивно. Багато хто з нас прагне донести до співгромадян свою правду. Але вона нерідко не цілком збігається з правдою колег. А буває – і цілком не збігається. До того ж він – як правило, найнятий працівник. А найм і абсолютна особиста свобода – речі важко сумісні. Журналіст лімітований умовами найму, а отже, і соціального замовлення. А крім того, хто ж не знає про вельми плідної діяльності так званих фейковий видань і окремих акробатів ЗМІ. Ці просто спеціалізуються на брехні, цілком навмисно і не безграмотно вводять в оману маси сучасників. Як при такому розкладі речей, простому смертному відрізнити правду від вигадки?

Вдивимося-вслухаймося в слова професора Олександра Саінчіна:

      «Зараз журналістика – зовсім інша, в порівнянні з тією, яка була 5-10 років тому. Йде потужна генерація абсолютно інших журналістів. Інших щодо реального виховання та освіти, інших за світовідчуттям, світосприйняттям і світорозумінням. Інших за своєю психомоторикою. І часто-густо – інших питань моралі. Одне зрозуміло, що зараз з’явиться дві категорії журналістів. Звичайно, порядність невикорінна, оскільки закладена в товщу нашої природи, можна сказати, генетично. Але й раніше бували часи, коли широкими кроками виходила на арену життя потворність. Щось подібне неозброєним поглядом можна спостерігати сьогодні у Російській Федерації. Простір її ЗМІ насичений фейковими інформаційними каналами, відповідна продукція яких ллє брехню в маси. У підсумку, навіть у психічно стійких людей слабшає розсудливість»,- сказав професор Саінчін, відомий адвокат.

Адвокат і журналіст, у сенсі пошуку правди, можна сказати – знаходяться у схожому становищі. Сьогодні в Україні, і в багатьох країнах, журналістам і адвокатам власне розслідування, розслідування повноцінне просто не дозволено. До слова, розслідування – комплекс заходів, спрямованих на отримання необхідних даних. Тобто, мова йде безпосередньо про законне допуск до необхідної інформації і законних діях для її отримання. Ось і виходить: журналісту для отримання важливої ​​інформації необхідно порушувати закон. А якщо навіть «обійдеться» – потім ламати голову над тим, як отримані дані легалізувати. Зауважимо, в світі є ряд демократичних держав, де журналістське розслідування в правовому полі прирівнюється до кримінального та адміністративного. На жаль, Україна поки не входить до їх числа.

Пригадаймо журналістське розслідування, що викликало до життя так званий Вотерґейтський скандал в США в 1972-1974 році. Він закінчився – ні багато, ні мало, – відставкою тридцять сьомого президента країни Річарда Ніксона (єдиний в історії США випадок, коли президент при житті достроково припинив виконання обов’язків). А чи зможемо ми забути історію з колегою Гангадзе. Журналістське розслідування дозволило з’ясувати, хто причетний до цього – і кінцева ниточка, як то кажуть, привела до державних висот. Поминали навіть … самого президента. Чи не тому журналісти не відчули особливого інтересу держави до умов їх роботи в цілому, до їх розслідувань особливо. На жаль, і у цієї медалі є зворотній бік. Згадані фейкові «колеги» своїми капостями самі нав’язують державі необхідність ряду жорстких обмежень.

Тут ми мимоволі торкаємося ще однієї сучасної проблеми: чи всі журналісти – журналісти? Скажімо, в Одесі видавалися три великі серйозні газети. Сто, сто п’ятдесят тисяч тираж. Формат «Правди». Багатотиражки заводів і вузів не береться до уваги. З появою мільйонного жителя з’явилася четверта газета – міська, «Вечёрка». На весь обласний центр були одна студія ТБ і одне радіо. Зрозуміло, журналістський цех був компактний, замкнутий і мінімальний. Нові часи історично моментально розгорнули сотню видань, радіо- і телекомпаній. Питання: звідки раптом взялися професійні кваліфіковані кадри, покликані формувати умонастрої сотень тисяч співгромадян і гідні такого завдання? Так, в основному – з вулиці. Та й контрактна вузівська система, з одного боку академічно готує професіоналів на журфак, породила кадрову кашу-малашу: плати та отримуй диплом.

Як сказав професор Олександр Саінчін, дуже ймовірно, що в Україні приймуть закон про журналістську діяльність. Нещодавно відбулося перше читання. Головне, що вже можна відзначити – по суті, закон дозволить відокремити авторитетних, талановитих і професійних журналістів від тих, кого ще Антон Павлович Чехов називав газетною шушерою. Категорично стверджувати що-небудь поки рано, проте зрозуміло, що грядуть великих змін на інформаційному полі України.

«Я впевнений, що ми знаходимося на межі журналістського буму. І те, що зараз правові інститути втручаються в життєдіяльність журналістики, заганяючи її у правове поле – я вважаю, це добре», – зазначив професор Саінчін. За його участю ми плануємо тримати читачів у курсі подій цього кола.

 

Автор статті: Гужва Анастасія

Leave a Reply