Наука про віру та інші…

Серед матеріалів почесних авторів нашого журналу, Ви, мабуть, звернули увагу на публікацію Людмили Олександрівни Филипович – професора, доктора філософських наук, відомого релігієзнавця. Ми звернулися до Людмили Олександрівни з реєстром питань, відповіді на які склали своєрідний  її авторський нарис – пропонуємо його Вашій увазі.

На питання «Хто ви?» я завжди відповідаю: релігієзнавець, оскільки таке самовизначення дуже об’ємне за своїм форматом. В нього вписуються і мої наукові зацікавлення, і екзистенційні інтереси, тобто моє сімейне життя, моя робота, друзі, захоплення, мандри, читання – все сконцентровано в одному слові “релігієзнавство” — наука про релігію. Релігію я сприймаю як духовний феномен, а до питань духовності завжди була небайдужа. Мої батьки (мама – філософ, тато – історик) жили в світі ідей, в світі духовних цінностей, які панували в історії і сьогодення. І я вчилася на історичному факультеті, де мене цікавили не так історичні події, як закономірності розгортання історичного процесу: чому відбувається і до яких наслідків приводить та чи інша подія. Так склалося, що всі мої курсові, перші наукові кроки у студентські роки були пов’язані із вивченням саме духовної культури, її постатей. В своїй курсовій «Історіософські погляди Томаса Карлейля» (досі пам’ятаю назву) на 3-му курсі, яка була присвячена британському мислителю ХІХ ст., я відкрито захоплювалася «чуждой» нам методологією. Карлейль уславився фундаментальними працями з історії, зокрема Французької революції, прочитавши яку я зрозуміла, як убого і однобоко вона подається в радянській історіографії. А знайомство із його працею «Герої і героїчне в історії» влюбило мене в дещо заборонені тоді історичні постаті – Ісус Христос, Мухаммед, Будда. Тоді я опанувала всю доступну літературу, в т.ч. і переважно англійською, бо перекладів явного політичного консерватора, ідейного прихильника монархії не робили. Тоді були інші герої… Томас Карлейль захопив мене і як науковець, і як людина. Будучи реальним свідком цілого ХІХ століття, він продемонстрував, як то бути вченим, енциклопедистом, засновником королівської бібліотеки, істориком, філософом. Він виявився шалено працьовитим і відданим своїй справі. Одним словом, став для мене вчителем, думаю, непоганим, вчителем цікавого і плідного життя в науці.

Тому поступаючи в аспірантуру Інституту філософії АН України, я знала, що буду вивчати не засоби виробництва чи виробничі відносини, а духовні феномени. Вважаю життєвою вдачею, що потрапила у відділ філософії релігії, де розмов тільки і було, що про філософію і релігію. Зацікавилася православ’ям, зокрема православною етикою, з’ясуванням того, як моральні засади релігії будують суспільство і утримують (точніше, мають утримувати) людину від гріховних вчинків. Пізніше, розмірковуючи про роль релігії в житті людини і соціуму, вийшла на тему релігія і нація, яка стала для мене домінантною і якою займаюсь останні 25 років.

Вивчаючи історію різних народів та їх релігій, була здивована тим, як релігія, якщо вона не автохтонна, вживається в певний національний ґрунт, стає рідною для етносу, тобто обетнічується, як релігія впливає на етнос, як змінює його. І разом з тим шукала зворотні тенденції: як етнос етнізує релігію, зокрема християнство, говоримо ж ми про українське православ’я, український греко-католицизм, навіть про український іслам. Відвідуючи різні країни, я на власні очі бачила це різноманіття форм світових релігій і прагнула його пояснити. Від конкретики прийшла до методології, чому присвячена моя докторська дисертація “Етнос і релігія: методологічні підходи”, монографія, численні статті.

Так склалося, що мій професійний вибір був нібито наперед визначений. Пошуки професії відбувалися у межах родинного середовища, кола друзів моїх батьків, сокласників і сокурсників. Без сумніву, сім’я вплинула на вибір моєї спеціальності і моєї професії найбільше: вчительство – ось наша родинна справа. Не можу не згадати про вплив родини в духовному плані. Мене завжди орієнтували на пріоритет духовних цінностей, важливість глибоких знань, широкої обізнаності в різних гуманітарних сферах, я вчилась в музичній школі, вчила англійську мову, цікавилася літературою, мистецтвом, музеями, подорожами. Крім того, хочу подякувати своїм бабусям, і по матері, і по батькові, які були глибоко релігійними, справді віруючими, християнками, бо любили Бога і нас, своїх онуків. Одна з них Олександра Семенівна Редько (по чоловікові) – православна, а друга Поліна Іванівна Филипович (теж по чоловікові) – католичка (за хрещенням) і греко-католичка за обрядом. Ми відчували прояви їхньої віри щохвилинно, а це їхнє «дитинко» (при зверненні) і досі зігріває теплими споминами.

Незважаючи на антирелігійні заборони, таємно від батьків, бо тоді можна було поплатитися за ходіння до церкви, вони хрестили нас, вчили молитися і причащатися, розповідали біблійні історії, передавали життєву мудрість, базовану на християнських істинах. Вважаю, що це стало фундаментом мого становлення як особистості.

Моя наукова робота не виходила за межі інститутського відділу релігієзнавства, де я була і в аспірантурі, і докторантурі. Вся трудова діяльність пов’язана із національною академією наук, де я працюю від 1979 р. (після закінчення університету) понад 40 років. Чула про практику японських корпорацій, які вважають: якщо людина затрималась на місці більше 7 років, то вона втратила внутрішнє горіння, потенцію і треба обов’язково змінювати місце роботи. Для мене ж 40-річне перебування в стінах національної академії наук було дещо несподіваним, але омріяно бажаним, жодного разу не пожалкувала, що потрапила в академічне середовище, та ще й таке високо професійне. В Інституті філософії працювали і нині працюють видатні філософи, із світовим ім’ям, які стали легендами і символами української історії ХХ століття. Шинкарук, Іванов, Табачковський, Горський, Кримський, Попович, Лобовик… А я персонально знала їх. Ходила одними коридорами, дихала одним повітрям, гортала одні книжки і наукові журнали, чула їхні доповіді і підбадьорливі слова підтримки… Академія наук дала не тільки елітарне коло спілкування із справді розумними, європейські освіченими, порядними людьми, вона навчила ділитися отриманими знаннями, професійній солідарності, людяності, цінності міжлюдського спілкування, зацікавленості в тобі як  колезі, співрозмовнику, навчила розвиватися, постійно удосконалюватися. І зараз я найбільше ціную саме розкіш інтелектуального спілкування, обміну думками, ідеями, теоріями, гіпотезами.

Рух вшир тематики і вглиб теми став основним вектором мого наукового розвитку. В пошуках цього вектору я перетворилася на «наукового туриста», часто виїжджала за кордон, знайомилася там із науковими інституціями, із колегами-релігієзнавцями. Завдяки релігієзнавству пізнавала світ. Була в Австралії, Японії, Індії, на Тайвані, фактично всі країни Європи об’їздила. Була в Америці, Канаді. Лише Африка і Латинська Америка залишилася поза межами моїх наукових мандрів. Але збираюсь і туди. Там в мене є друзі-науковці, з якими можна продовжувати дослідження релігії. Словом, все в моєму житті пов’язано з релігієзнавством.

Ви запитували – як мої наукові роботи пов’язані із сучасним станом в цій сфері. Я дуже опікуються цією темою і написала не одну статтю, де критично оцінюю досягнення релігієзнавства, його сучасний стан, до якого я прямо причетна. У сучасного релігієзнавства є багато проблем, але їх можна вирішити, бо воно є. До 1991 року такої науки взагалі не існувало в Україні, не було такої спеціальності в переліку гуманітарних наук, не було такого напрямку, за яким велася підготовка бакалаврів, спеціалістів, магістрів, кандидатів і докторів наук. Завдяки нашому відділенню, яке було створено у 1991 році, ініціативу якого підтримали зокрема колеги із Київського університету і педінституту ми сьогодні маємо релігієзнавство як науку в переліку наукових дисциплін і як освітню дисципліну. Я щаслива, що в свій час опинилася на початках цього процесу і в повній мірі долучилася до нього – і в науковій, і в освітянській сфері. Де тільки з’являлися якісь ініціативи, які сприяли розвитку релігієзнавства, я обов’язково підключалася, підтримувала рух. Коли з’явилася Києво-Могилянська академія, разом із Анатолієм Колодним я була туди покликана на кафедру філософії і релігієзнавства. Починала як помічник професора, вела семінарські заняття, потім читала лекції, писати разом зі студентами бакалаврські і магістерські роботи, вела різні спецкурси. 25 років віддала цьому осередку підготовки молодої зміни. Досі підтримую творчі і дружні стосунки з багатьма колишніми студентами. З 2020 року передала релігієзнавчу естафету в Києво-Могилянській академії своїй колишній аспірантці і докторантці, нині доктору філософських наук Віті Титаренко. Я викладала у Київському національному університеті, Чернівецькому, Прикарпатському, Луцькому, Дніпропетровському, Полтавському, Житомирському, Донецькому, читала лекції в Одесі, Херсоні, Хмельницькому, Тернополі, фактично по всій Україні.

Коли створювалася Мала академія наук і там формувався окремий напрямок – історія релігії, в рамках якого працюють із наступним поколінням науковців (з учнями шкіл з 8-го класу), радо долучилася. Ми створили окрему секцію, яку я очолюю. Вона вже працює багато років, щороку діти пишуть наукові роботи, захищаються. В цьому році захистилися дівчинка з Волині – Альона Кльоц, яка отримала 1-е місце, і ми надрукували її статтю в нашому профільному журналі Українське релігієзнавство».

Творилася Українська академія лідерства як новий тип навчального закладу, теж була долучена, читала лекції, влаштовувала зустрічі із релігійними авторитетами, відвідування культових споруд тощо – тут не перерахувати.

  • Поговоримо про публічність релігієзнавства, про його відкритість до мас-медіа, про можливість суспільства отримати фахову консультацію щодо будь-якої події в релігійному житті.

         Мені здається, немає ніяких комунікативних проблем: будь-хто, а особливо журналіст як глас народу, може подзвонити і запитати про все, що пов’язано із релігійною сферою. Я особисто не відмовила ЖОДНОМУ. Бувають заготовлені теми і заготовлені відповіді, напр. до якихось свят, традицій. А бувають несподівані запити, напр. просили прокоментувати народження в Індії дитини з двома головами…Я особисто бачила  в Індії таку аномалію, яка мене сильно вразила. І я була готова відреагувати. Але бувають геть неочікувані ситуації (напр. син вбив свою матір і каже, що здійснив ритуальну дію, оскільки належить до сатаністів), які потребують швидкої фахової реакції.

Ми як представники академічного релігієзнавства, часто виступаємо медіаторами в релігійній сфері, в державно-церковних відносинах. У нас налагоджені партнерські стосунки з державою, які ми надавали дуже серйозну наукову підтримку і наукове обґрунтування практичної державно-церковної політики України. Добрі відносини склалися з представниками релігійних організацій, фактично немає жодної церкви або жодної релігійної організації, з якими би у нас не було контакту, з деякими навіть дружнього. Ось буквально днями відбулася цікавенна зустріч (правда, в он-лайн) із Владикою Римсько-католицької церкви Станіславом Широкорадюком, якого запросила поспілкуватися із студентською молоддю в рамках інформаційно-методологічного семінару “Релігія в особах”. В рамках цієї ініціативи ми вже десятки зустрічей провели. Запрошені гості інформують, розмірковують, діляться своїми поглядами із нами. Так, практично, ми пізнаємо різні релігійні традиції.

Релігієзнавство – жива наука, цікава, практична, інформаційна, виховна, духовна, яка дозволяє багато чого цікавого і корисного зробити.

У сформованих до мене запитаннях є непросте питання про міжконфесійну гармонію в Україні. Я солідарна з вами, що до ідеальних відносин, до абсолютної гармонії дуже далеко, і насправді, вона і не досяжна, оскільки суб’єкти міжконфесійних відносин, тобто релігійні організації – живі організми, які постійно змінюються, між ними виникають різні проблеми – майнові, віросповідні, канонічні, територіальні, соціальні тощо. Навіть ідеологічні! Ми розуміємо специфіку кожної церкви, кожної конфесії, ми знаємо історію їх взаємин, ми свідомі меж/кордонів тих поступок, на які вони можуть піти. Ми ініціюємо багато подій, спрямованих на гармонізацію цих стосунків. Так, Україна вже вкотре відзначає Міжнародний тиждень міжконфесійної злагоди. В 2020 році Україна отримала міжнародну нагороду від Короля Йорданії за ефективність впровадження міжконфесійного миру. Від 1993 року почали святкувати Всесвітній день релігій, чим свідчимо про багаторелігійність України, про цінність різних релігійних традицій. Ми розуміємо, що добрі, розумні відносини між різними релігіями та представниками різних релігій є дуже важливими для стабільного розвитку всього світу. Ми вважаємо, що саме від релігії багато що буде залежати, тому що вона формує ті світоглядні матриці, які керують думками, емоціями, поведінкою людини. Але ми тут не мрійники, а реалісти. І дивлячись як релігія впливає на різні сфери життя в світі та Україні, ми бачимо, що релігія може бути як миротворчим, так і конфліктогенним фактором. Ми знаємо, що існує велика кількість релігійних конфліктів і на сьогодні важко знайти місце на Землі, де немає протистояння, де не конфліктують інтереси представників різних релігій – є більш і менш гарячі точки, але вони досі є. В Україні вдалося зняти гострі міжрелігійні (в основному міжхристиянські) протистояння на поч.90-х рр., ситуація контрольована і утримується в законний спосіб. Але ж вона далека від ідеальної. Так і не вдалося поладнати міжправославне протистояння, хоча які надії були на Томос від Вселенського патріархату про автокефалію Української церкви…

Щоб зрозуміти, яка ситуація в Україні в сфері міжконфесійних відносин, треба порівняти її із іншими країнами. Існує карта релігійної свободи, де всі країни розбиті на три групи: умовно вільні, частково вільні і невільні в питаннях свободи совісті. Є країни, де існують найкращі умови для розвитку різних релігій і, відповідно, мирних між ними відносин. Відносно взірцевими тут вважаються США. А є такі, як Китай, де ситуація критична, де фактично релігії заборонені, а віруючі переслідуються, як колись в СРСР, комуністичною владою.

Україна якраз відноситься до другої категорії країн, де ситуація визначається як більш-менш нормальна, хоча і потребує покращення. Чи вдасться нам досягнути повної гармонії? Знаєте, не впевнена, знаючи природу людини, яка намагається утвердити свої інтереси, часто обмежуючи інтереси іншого. Пропоную говорити не про гармонію, а скоріше про культуру міжконфесійних відносин, культуру державно-конфесійних стосунків, які я розумію як цивілізовані способи і форми спілкування з урахування і відстоюванням інтересів не тільки своєї спільноти. Способи є різні: агресивні, дружні, компромісні, відкриті, закриті, конкуруючи, але тут мені здається важливо виділити декілька позицій, на яких можна було б базувати культуру таких от взаємин. Ну, по-перше, – треба визнати природне право існування кожного, тобто, якщо ви хочете миру, то для того щоб цей мир якось починати утверджувати, треба визнати іншого, треба признати, що він має такі ж права на існування як і ти незалежно від того, чи ти є релігійною більшістю, чи ти є представником меншості. Інша людина є також творінням божим, вона так само наділена якостями, якими і ти наділений. І тебе ніяк Господь не визначив, не означив, не вибрав для того, щоб ти панував, чи був кращий – що б там не казали ті чи інші «теоретики» та політики.

Визнавати наявність багатьох релігій, які живуть поруч із нами, – перший крок до культури спілкування. Але наступний – значно складніший: визнати рівноправність всіх релігій. Держава визнає цю рівноправність у свій спосіб, реєструючи ту чи іншу громаду. А як бути з принципом рівноправності всіх проголошених учень? істинності всіх віросповідань, якщо кожна течія сприймає себе як єдиноістинну? Значить, всі інші – помилкові? Якщо ти не правильно сповідуєш, проповідуєш, обрядодійствуєш, то ти ж не істинний! І як тоді визнати їхню рівність собі?

Друге, мало визнати один одного, треба ще й поважати один одного, вибір іншого, і не в теорії, а на практиці, в щоденному житті. Поважати іншу віруючу людину за те, що вона сповідує, що в неї є певна система поглядів, за те, що вона дотримується певних ритуалів, вона їх здійснює, молиться, вона живе у відповідності до тих вимог, які виставляє їй її релігія. Поважаючи іншого, тим самим ти закладаєш фундамент для того, щоб і твій власний вибір теж поважали.

Ну, і останнє, у міжконфесійній злагоді – практична площина, тобто та дійсність, де ви можете діяти разом. Сьогодні є багато таких спільних сфер, зокрема соціальних, економічних, екологічних, освітніх, культурних, де можлива така співпраця. І форми такої співпраці можуть бути дуже різними: фестивалі, саміти і конференції, якісь заклики і заяви, сиротинці, госписи, школи, табори… Ось в Києві, наприклад, є ідея побудови храму всіх релігій. Цікава ідея? Цікава! Приведе вона до гармонізації міжконфесійних відносин? Може й привести. Але потрібні зусилля багатьох. Часто таких зусиль, як і намірів, бракує. Особливо між представниками ОДНІЄЇ конфесії. Тобто домовитися мусульманам і православним легше, ніж різним мусульманам між собою і різним православним між собою. Ми помітили, що представникам різних релігій легше сформувати дружні відносини, ніж порозумітися із своїми – різним частинам однієї релігії. Так, за стіл переговорів представники УПЦ і ПЦУ сядуть значно пізніше, ніж, наприклад, з іудеями чи католиками. Пересічним віруючим не зрозуміло, чому одній громаді, одному релігійному управлінню дають землю для побудови культового приміщення (мечеті, дому молитви, храму тощо), а іншому не дають, більше того – переслідують, не довіряють, проводять якісь перевірки паспортного режиму, навіть обшуки і погроми. Це що? Це така політика держави? У  ВІЛЬНІЙ ДЕМОКРАТИЧНІЙ КРАЇНІ?

Ви запитуєте, а чи не несе мусульманство якусь небезпеку? Скажу так: будь-яка релігія потенційно небезпечна. Найтрадиційніші релігії утримують в собі цю небезпеку, їхні послідовники – люди різні, серед яких є фанатики, здатні на антигуманні вчинки. Часто саме такі люди стають тим факелом, який підпалює міжрелігійний мир. Залишається сподіватися на мудрість людей, які розуміють, наскільки небезпечними можуть бути антирелігійні виступи, провокації, дифамації, мова ненависті тощо.

Як же може релігієзнавство зарадити можливим конфліктам, попередити їх, вчасно виявити? На то релігієзнавство і наука, яка атрибутує явище, описує його хід, визначає причини і наслідки, визначає головні точки конфлікту, пропонує варіанти вирішення, дає рекомендації…

Ми цим займаємося вже 30 років, виступаючи так званими медіаторами, тобто таким інструментом або такою структурою/інституцією, яка дозволяє взаємодіяти, діалогізувати представникам різних релігії. Саме на нашій основі, на базі Відділення релігієзнавства Інституту філософії вперше відбувалися такі зустрічі, під час яких за один стіл сідали представники різних релігій, звикаючи просто сидіти поруч. Хоч на перших порах важко було умовити патріарха Філарета і митрополита Володимира разом представляти православну церкву. Це була ціла, знаєте, наука дипломатії, як їх звести/розвести.

Пострадянські стереотипи «всі проти всіх» не давали лідерам релігійних організацій сприймати один одного не ворогами, а братами, то чого очікувати від звичайних віруючих? дрімучість яких часто вводить у глибоку задуму. Розвіяти недовіру, підозру, несприйняття, конкуренцію, тобто всього того, що заважає злагоді між релігіями, можна, на мою романтичну візію, лише одним шляхом – через просвітництво. Я за те, щоб людям давати знання – істинні, об’єктивні. Ось до цього в першу чергу і покликано релігієзнавство. Ми ж не виправдовуємо або не звинувачуємо/засуджуємо ті чи інші релігії. Ми їх вивчаємо, тобто з’ясовуємо, що ця релігія або цей релігійний діяч реально зробив доброго для духовного розвитку людства. Але ж релігієзнавець знає і про ті недоліки (і не боїмося про них заявити ) в діяльності тієї чи іншої організації, яка внесла деструкцію в людський поступ.

Ось ваше наступне питання, процитую: «Ви –  історик за освітою. Що в історії так склалося, нічого тут  не поробиш, це вже в минулому, що досі традиційними були агресивні стосунки,  скажемо, між мусульманами та християнами. Навіть у певної частини нашого народу слово «Мусульман» звучало як «Бусурман», і це було щось негативне заздалегідь, це апріорна негативність, щось таке. Навіть у Лєрмонтова читаємо: «…вот застучали барабаны и отступили бусурманы». Хоч річ була про французів, але ж раз вони погані, значить вони бусурмани. Це така була своєрідна лайка. Такий забобон. Але як зрозуміти історичний момент, коли кажуть:

«… однажды во Франции стояла тихая Варфоломеевская ночь». І християни, не «бусурмани» різали християн, як баранів, і кажуть, що кров текла по голіностопній суглоб. Тільки одні були католиками, а інші гугенотами, ті і ті визнавали безумовно Ісуса Христа, ті і ті  визнавали непорочне зачаття діви Марії — це ж одна віра. Оцей феномен, це ж не просто лайки були, люди вбивали одне одного. І нарешті, в наш світлий час, вже в 21 столітті у Києві зустрічаються там десь на Хрещатику 2 хресних ходи, це взагалі українці, це православні. І кінчається тим, що вони ось цими хрестами та хоругвами вовтузяться. От як цей феномен зрозуміти?»

Загадані вами події свідчать про те, що релігія – дуже сильний інструмент/фактор впливу на суспільство, на людину. Впродовж історії релігія відігравала дуже різні ролі. І використовували її по-різному. Базовим для будь-якої дії є віросповідний комплекс, тобто те, що вкладається в свідомість людини священним писанням, священним переданням (якщо ти православний чи католик); як закладені там істини інтерпретуються в проповідях -духовного провідника, який або втілює своїм життям пропаговані ідеї, або спростовує їх. І Слово, і Думка, і Бажання/воля матеріалізуються. Тобто віра – сильний мотиватор, який може спонукати людину зробити неймовірні речі, як креативні, так і деструктивні, навіть антигуманні, і при цьому переконати людину, що та вчиняє правильно. Кожна релігія прописує ті обмеження в поведінці людини, які мають негативні наслідки. Вони відомі як заповіді, як закони, як норми, які при всій своїй універсальності все таки мають контекстуальні виміри. Не варто переносити дію релігійних заборон середньовічної доби на сьогодення: те, що раніше сприймалося як норма, нині може виглядати як божевілля.

Колись такі крайні прояви віри свідчили про істинну релігійність, нині ми кваліфікуємо це як релігійний фанатизм. Колись така форма віросповідності віталася, бо говорила про відданість релігійним ідеалам, нині зрідка можна зустріти таких послідовних християн чи навіть мусульман. Непримиренність в питаннях віри нині більшістю не приймається, хоча є люди, які будуть доводити свою єдиноістинну правоту навіть шляхом нанесення шкоди іншій людини або людям. Якщо вас втішить, то у відсотковому відношенні кількість фанатиків завжди значно менше від кількості спокійно віруючих, дещо пасивних у справах віри людей. Думаю, їх не більше 5 % в кожній традиції. А ось ці 95 % – вони живуть звичайним миролюбним життям, ні на кого не нападають, не приносять нікому шкоди. Мусульмани кажуть, що «іслам» походить від слова “салам” — мир вам, це миролюбна релігія. Але більшість людей живуть у світі уявних загроз, конспірологічних теорій. Ще дуже багато зберіглося стереотипів, причому часто нав’язаних стереотипів.

Історичні відносини православних українців із мусульманами – не одномірні. Ми – не брати, але братство, як показала російсько-українська війна – дуже умовна штука. В історії бувало всяке. Ми часто стояли не тільки по різні сторони барикад, але й союзно боролися проти спільного ворога. І ті ж самі запорозькі козаки воювали разом із військом кримського хана Гірея проти поляків. Це чомусь, знаєте, не згадується…Історію треба знати, але посилатися на неї як на аргументи для побудови сучасних міждержавних або міжнаціональних відносин – не варто. Сьогоднішній іслам, як підкреслює муфтій ДУМУ «Умма» Саїд Ізмагілов, базується на інших стовпах. Іслам — це позанаціональна релігія, мусульманином може бути людина будь-якої національності. Ти не тому мусульман, що ти татарин, араб чи індонезієць, а тому, що приймаєш істини, які проголосив Мухаммед, живеш за законами шаріату – вселенського мусульманського права. Українське мусульманство відрізняється від, скажімо, німецького тим, що мусульмани там не корінний народ, а переселенці, мігранти. Наші мусульмани – це вже в енному поколінні мусульмани, які є незалежними, автономними від будь-яких ісламських країн, міжнародних центрів. Будуючи своє життя на принципах саме проповіді Мухаммеда, а не на ідеології, навіть релігійної, якоїсь країни, наші мусульмани не є радикальними, вони є поміркованими. Вони бачать, що в Криму і на окупованих територіях Донбасу мусульмани переслідуються за релігійною ознакою. Як в Росії, де не має свободи віросповідання, немає свободи релігійної діяльності. Саме тому вони приймають українську державу як ту країну, де вони можуть нормально жити, розвиватися, не ховатися по хатах, а здійснювати свої ритуали, вільно сповідувати свою релігію, читати Коран як повноправні громадяни України. Наші мусульмани орієнтовані не на Росію, а на Європу, тобто українські мусульмани – це є частина європейської цивілізації вони хочуть бути присутніми в цьому союзі європейських народів.

Ви згадали часи, коли найпопулярнішим журналом серед молоді був журнал «Безбожник», коли насміхалися над віруючими людьми, над служителями церкви. Інтерес до релігії засуджувався, і не тільки на рівні побутовому (зайшов в храм, перехрестився, посвятив пасочку, поставив свічку), а й на рівні науки. В Україні дуже серйозно ставилися до атеїстичної пропаганди, постійно піднімали ці теми в пресі, на телебаченні, ставили антирелігійні п’єси, знімали кіно. Мільйонними тиражами  виходила відповідна література. Ну і як ці всі обмеження, багаторічний цілеспрямований тиск на релігію відбився на науці про неї? А ніхто і не займався вивченням релігії з академічних позицій, тільки з пропагандистськими цілями. Тоді не тільки релігієзнавці попали в немилість. Кібернетикам, селекціонерам, генетикам теж не повезло. І ми страшенно відстали від своїх західних колег.

До 1991 року релігієзнавства як такого не було. Існував науковий атеїзм, який складався з двох частин, якщо ви пам’ятаєте – так званої критичної частини, в рамках якої всі релігії вивчалися з метою їх критики, а релігія подавалася як викривлений фантастичний світогляд, як отрута, як опіум для народу. І була друга частина, так звана позитивна, яка покликана була формувати атеїстичну свідомість, завдяки якій людина сформується як відповідальна особа за своє життя і не треба посилатися на якісь надприродної сили…

Україна у справі формування нової безрелігійної людини була авангардом для всіх республік СРСР. Тут, в Києві відкрили філіал московського Інституту наукового атеїзму – це був відділ ЦК компартії. З управлінської точки зору цей інститут працював дуже потужно і успішно. Він створив різноманітні структури в областях. На базі товариства «Знання» читалися лекції, видавалися брошури, проводилися конференції, наради. Дослідження православ’я, греко-католицизму, єговізму чи іудаїзм (у нас в Україні) носило прикладний характер – тільки для потреб контрпропаганди. У той час проводилися соціологічні опитування, щоб підтвердити успішність атеїзації України. Кажуть, що була встановлена певна квота на кількість віруючих в Україні – в межах 10 відсотків. Якщо опитування давало інші цифри, то їх коригували. Та «наука» на догоду ідеологічним вимогам підлаштовувалася і підбудовувалася.

Але в ті часи, хочу сказати, були дослідники, які вивчали такі дивні і давні релігії, як ассірійська, єгипетська, старогрецька тощо, тобто мертві фактично. Вони не представляли загрози. Але й не були актуальними для дослідження. Традиції вивчення стародавніх мов, на чому базувалося знання про релігію, були втрачені. Хоча ще у часи царської Росії у Харківському і Київському університетах вивчався санскрит. Грецька і латина були обов’язковими предметами, як й інші біблійні мови. Студент 19 ст. – це поліглот, культурна людина! Знання трьох-чотирьох класичних мов і трьох-чотирьох європейських мов – це абсолютна норма для представника науки. Згадаймо того ж самого Олександра Потебню, який знав безліч мов, вільно спілкувався з усією науковою Європою. Чи Михайло Драгоманов або Олена Бджілка, інші представники української інтелігенції, які вільно себе почували у європейському науковому товаристві. З встановленням радянської влади в науці про релігію відбулася справжня катастрофа, яку не вдалося повністю подолати і досі. Бо наука – це наукові школи, спадковість.

Це дуже сумна історія… Колись представники інтелектуальної праці не цінувалися через гегемонію пролетаріату, а тепер – через гегемонію олігархів. Ніяк любителям книжки не вибитися в хазяїна життя. Маю надію, що колись то світом закерують не багаті, а розумні.

– Ваші слова безпосередньо Господу богу у вуха і було б добре. Але, що стосується самого релігієзнавства. Ви спілкуєтеся зі своїми колегами з-за кордону, ви відчуваєте, що наша вітчизняна наука про релігію, вона все ж таки, у зв’язку з тим, про що ми з вами казали, а це період в 10 років, що вона все ж таки відстає?

– Ви знаєте, я б так не сказала, що вона відстає. Вона трохи інша. А інша вона через те, що у нас наука більш теоретична, методологічна. Українських дослідників цікавлять глобальні теми і глобальні підходи. А, ось, західна наука, мене вразила своєю партикулярністю, такою, знаєте,  зосередженістю на дуже конкретні і локальні теми. Я колись потрапила на конференцію американських соціологів релігії і слухала виступ: “Як віра в Ісуса Христа впливає на висоту і довжину стрибків студентів фізичного коледжу Філадельфії 1975-1985 рік” (щось таке). Уявіть собі, що це була серйозне наукове дослідження, проведене анкетування, опитування, заміри… Чудова графіка, конкретні висновки, реальна користь. А ми роздумували над природою релігійного відчуття, над змістом сакрального, як воно віддзеркалюється у душі і у свідомості людини і так далі. Це і плюс і мінус нашої науки.

На заході дослідник дуже чітко визначає своє тематичне поле, а ми цього не вміємо. Ми якщо пишемо, то про роль ісламу на розвиток арабської культури. І ніяк не менше. Всього ісламу на всю арабську культуру?!? Оцей глобалістський підхід в контексті «світового пожару» досі відчувається. Але українці, маючи хорошу базову освіту, а релігієзнавці, як правило, – це люди з історичною, філософською освітою, які прослухали Канта, Гегеля, німецьку класичну школу, тобто це люди, які мислять категоріями, поняттями, вони мислять системно. Сьогоднішнє релігієзнавство, яке представлено власне академічним релігієзнавством – це система, це не просто випадкові, надірвані і вирвані тимчасові якісь знання про релігію, а це певна структура і послідовність цих знань. Про це академічні релігієзнавці неодноразово писали, зокрема в своїй історичній праці «Академічне релігієзнавство», яка була у 2000 році видана під редакцією Анатолія Миколайовича Колодного, якому наука про релігію, в її сучасному розумінні, завдячує своїм існуванням. Ми запропонували абсолютно нетрадиційне розуміння «релігієзнавства», яке поставало не як сума різних наук (історія, соціологія, психологія, філософія релігії), не як комплексна наука, про що досі пишуть в різних підручниках, а як цілісний феномен. Ми подали новітню для вітчизняної науки структуру релігієзнавства, яке розвивається в межах запропонованої системи. Так, філософська інтерпретація релігії передбачає метафізику релігії, онтологію релігії, епістемологію релігії, праксеологію релігії, антропологію релігії. Для нас історичний підхід до релігії не обмежується фіксацією фактів релігійної історії в часовому і просторовому вимірі – нас цікавлять закономірності процесу, взаємодія універсальних і унікальних ознак поступу того чи іншого релігійного явища. Для нас релігія – це не просто набір якихось ознак і характеристик, а це функціонуючий феномен, що постійно змінюється, як під дією певних факторів, так і сам активно впливаючи на різні сфери людського життя. Можна продовжувати описувати ті новації, які були запропоновані нами для розуміння релігії. Деякі виявилися новаторськими навіть для західної науки. Ми не зуміли донести ці ідеї до наших колег через недостатнє знання мови міжнародного наукового спілкування і малий людський ресурс. А тут почалася криза в науці та світі, особливо в сфері гуманітарного знання. Колись релігієзнавство було навіть обов’язковою дисципліною, але міністр освіти Вакарчук вирішив, що без знань про релігію можна обійтися і звів релігієзнавство спочатку до вибіркової, а потім факультативної дисципліни. Тепер релігієзнавство майже ніде не викладається, тільки на спеціальних факультетах або у свідомих ректорів. Важко навіть спрогнозувати, які наслідки нас чекають від такої оптимізації. Але те, що майбутні професіонали будуть не в силі відповісти на питання про свою ідентичність, – це точно, бо ж хто і в рамках якої дисципліни їм розкажуть про природу і суть людини, про її покликання…

– Ще одне питання, ймовірно, не дуже делікате. У нас, як ви говорили, згідно зі статистикою, було не більше 10 відсотків віруючих, релігійних людей. Насправді, ймовірно, їх було більше, але статистика –  є статистика. Вона знає все, як казали Ільф Петров. Інакше і бути не могло, тому що працювали комсомол, партполіторгани  та інші. Раптом все змінилося, формація змінилася і з’ясувалося, що у нас майже немає атеїстів. Коли майже всі були атеїстами? Що це за феномен? Може він теж не відповідає дійсності? І як релігієзнавство дивиться на атеїзм?

– Ви дуже правильно сформулювали своє питання, коли поцікавилися, куди ділися атеїсти: переважна більшість наших громадян вважались атеїстами, а між тим вважатися і бути – це велика різниця. Справжніх атеїстів, як і справжніх віруючих – дуже мало. Атеїсти теж різні бувають: є переконані атеїсти, просто атеїсти, побутові атеїсти, невіруючі, індиферентні/байдужі, войовничі…

Переконаних атеїстів, які можуть аргументовано довести, що Бога не існує або людина Його не потребує в своєму житті – не так багато. Для цього треба володіти різними знаннями, вміти їх використовувати. Знала декількох авторитетних атеїстів – Євграф Дулуман – один з них. Цікавий був співбесідник. Або ведучий союзної телепрограми “Очевидное – невероятное” академік Капіца, який міг довести природність будь-яких явищ, без посилання на втручання Бога. Але кажуть, що наприкінці життя він змінив свою світоглядну орієнтацію і, можливо, став віруючою людиною.

У більшості випадків ми говоримо про побутовий, повсякденний атеїзм, який притаманний звичайній людині, що опирається на власні сили, не потребуючи нічиєї допомоги. Розмитість, невизначеність атеїстичної позиції дзеркально відображається на нинішню релігійність. От нині біля 70% українців заявляють про свою віру в Бога. У мене сумніви як щодо масовості атеїстів в радянські часи, так і щодо такої масовості віруючих.

Самопрезентації замало для визнання людини віруючою. Наука оперує іншими доказами. Так от коли ми введемо всі індикатори, якими можна виміряти релігійність сучасної людини, то таких залишається не більше 10%.

А які є індикатори для визначення релігійності? Це частота відвідування храму, чи молишся ти протягом дня, чи читаєш священні писання, святкуєш релігійні свята, хрестиш дитину. І найголовніше, що говорить про реальну релігійність людини – чи живеш ти відповідно з тими нормами, які ти визначаєш для себе як ціннісні. Де взяти такий прибор, яким можна виміряти, що ти справжній християнин чи липовий? Науковець дуже обережно ставиться до статистики, до тих показників, які сьогодні ледь не масово роблять нас релігійними. Я вважаю, що в Україні не більше ніж 10 відсотків реально віруючих.

– А решта?

– Решта просто вважають себе віруючими, але у нас немає інструментарію, який би нам дав можливість все це підтвердити чи заперечити. Анкетування не завжди достовірне джерело. Правда, соціологія має й інші методики, наприклад, метод інтерв’ю, які доповнюють кількісні опитування, якісними показниками.

Ви абсолютно праві, що сьогодні публічно заявляти, про своє невір’я і свою атеїстичність – не модно. Так само як не модно і небезпечно було заявляти про свою релігійність у радянські часи. На ідентифікацію людини впливає її оточення. Але ситуація змінюється. Україна поступово входить, але із запізненням на 20 – 30 років від європейських держав, де давно вже рівень релігійності падає, і де, за визначенням відомої європейської дослідниці Дейв Гревіс, люди свідчать про свою приналежність без віри і віру без належності. Ми теж йдемо цим шляхом. На сьогоднішній день, за опитуваннями центру Разумкова, в Україні до 30 відсотків саме таких, які не відносять себе до жодної конфесії чи церкви – просто вони вірять у Бога. І кількість таких людей, ймовірно, буде зростати і надалі. Скоро вивчення атеїстичності стане популярнішим, ніж вивчення релігійності.

– Так, ми уявляли, що атеїзм вже історичний феномен. Але він живий і еволюціонує. Тобто атеїзм 50-х років – не такий як зараз.

– Погоджуюсь! На відміну від атеїзму, який претендував бути чи вірою, чи ідеологією, релігієзнавство – це наука, яка має свій об’єкт і предмет дослідження, розробила свої поняття, свої категорії, структуру. І що найголовніше, якщо у межах атеїзму або у межах релігії потрібно дати оціночні судження стосовно існування Бога або стосовно істинності того чи іншого вчення, то релігієзнавство – це наука, яка відмовляється від оціночних суджень. Це не справа релігієзнавства визначати – це істина, а це не істина, це правильно, а це не правильно. Релігієзнавство виявляє, описує, класифікує ті чи інші релігійні феномени, визначає причини їх появи, нинішній статус, можливо, прогнозує, яким це явище стане…

– Кинемо погляд у найближче майбутнє і сьогодення. Ваші студенти, аспіранти, хто вони, що їх цікавить, як вони обирають тематичне коло, які теми їм рекомендуються або вони самі обирають в релігієзнавстві. Портрет вашого учня?

– Мені як релігієзнавцю хотілось б, щоб релігієзнавців було по-більше. Релігієзнавство в Україні починалося з невеличкого колективу, а тепер нас – тільки в ГО «Українська асоціація релігієзнавців» – 300. Сьогодні вже немало людей, які професійно вивчають релігію, правда, це часто робиться не тільки у рамках релігієзнавства. Питаннями релігії цікавляться і богослови, і історики, і етнографи, і літературознавці, і мовознавці, наприклад, така тема, як сакральна мова: вона відноситься до релігієзнавчої або до мовознавчої проблематики? Тобто на міждисциплінарній платформі підході можуть бути зроблені дуже цікаві відкриття у рамках релігієзнавства. У нас за ці роки відбулися явні подвижки в сходознавстві, у рамках якого питання культури, духовної культури отримали результативний розвиток. Ісламознавство має непогані перспективи. Так, Коран вже восьмий раз видають українською мовою з новими коментарями, інтерпретаціями, а ще зовсім недавно – 30 років назад російською мовою Коран неможливо було дістати. Якщо пам’ятаєте, був такий академічний переклад Крачковского. А зараз, будь ласка, читай священні писання. І це стосується й інших традицій.

Щодо підготовки кадрів. До 2010 року було з десяток факультетів, де готували релігієзнавців. Щороку 50 випускників мали. Зараз ситуація погіршилася, по-перше, така ситуація не тільки в Україні, а й загальносвітова – коли всі гуманітарні науки стають нібито непотрібними людству , панує прагматичний підхід – а, що ми з тих філософів, з тих релігієзнавців можемо мати, яка від них користь, який прибуток для економіки. Прямого прибутку точно немає, ми ж не корови, які дають молоко. Але результатом нашої присутності є та атмосфера довіри, яка сформувалася в українському суспільстві між віруючими різних релігійних традицій. Не було б такого глибинного розуміння ролі держави і церкви у загальному національному поступі, ми прекрасно розуміємо, що сьогодні церква виконує велику кількість соціальних функцій, які не можуть виконати держава – допомога бідним, сиротам, волонтерство, і в’язничні капелани, я вже не кажу про фронтових, військових капеланів, університетське капеланство, медичне капеланство, а скільки гуманітарної допомоги роздається.

Нам як релігієзнавцям хотілося б, щоб з боку суспільства, держави було більше уваги і більше поваги, тому що людей, які мають глибинні знання різних релігійних традицій – не так багато, як потрібно б було для 35-мільйонної України. Справжній науковець – це не агресивна людина, він медіатор, який прагне до того, щоб порозумілися різні частини українського суспільства і в першу чергу його релігійного сегменту. Ми ж пам’ятаємо, що головна функція релігії – це миротворення.

А стосовно молоді – молодь поступово приходить в науку. Нам на зміну. Я радію, коли бачу інтерес до вивчення релігії з боку молодих людей, які цікавляться в такий прагматичний вік такими не прагматичними темами.

Своїх аспірантів, а у їх у мене близько 20, я орієнтую на теми, в яких сама розбираюсь. Бо як тоді я буду керувати? Якщо серйозно ставиться до підготовки спеціаліста, то це колосальний труд, тому кожний аспірант, як народжена дитина, яку треба виховувати, стимулювати, підбадьорювати. Серед близьких мені проблем – нові релігійні течії, новітня, в т.ч. молодіжна релігійність, співвідношення релігійного і національного, конфліктологія, діалог релігій, міжконфесійні відносини тощо. Одним словом, обираємо і формулюємо таку тему, щоб було цікаво обом. Коли я працюю зі своїми аспірантами – це теж форма саморозвитку, розширення кругозору, збагачення новими знаннями. Є теми, де аспіранти та докторанти пішли далі і глибше. Я радію їхнім успіхам, усвідомлюючи, що вони – сильніші і розумніші від мене. Я буду робити все, щоб дати їм кращу перспективу, щоб підтримати їх фінансово, своїм авторитетом, своїми зв’язками.

У молоді є перспективи, молодь у нас дуже розумна, толкова, вони нічим не поступаються іноземним одноліткам. Але за кордоном особливо цінують наукову молодь, плекають її. А нашим всюди треба пробиватися самим. Не завжди перемагає розумніший, існує конкуренція, не завжди чесна. Але я вірю в нашу наукову молодь, яка з кожним роком дорослішає.

– Наприкінці хочу подякувати вам за зацікавленність до релігієзнавства, яке давно не в тренді, як кажуть. Але, можливо, завдяки цьому інтерв’ю почнеться новий вік для науки про релігію. І тут багато що залежить від журналістів, які є своєрідними акумуляторами інформації, яку потім транслюють суспільству. Ви доносите у зрозумілій і доступній формі складні наукові концепти, важливі ідеї, які мають проникати у свідомість людей, щоб люди розуміли, що християнство – це не тільки, вибачте, фарбовані яйця і освячена ковбаска; що справжній християнин не тільки свідомо сповідує свою релігію, але й щоденно практикує, щоденно здає тест на любов до Бога і ближнього.

Автор Кiм Каневський

 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Leave a Reply