Одеса – «Південна Пальміра», як перлина на березі Чорного моря

Одеса – «Південна Пальміра», як перлина на березі Чорного моря

Одеса! При цьому милозвучному чарівному слові мимоволі з’являється тепла усмішка і світлішає на душі. Хто не чув про “матінку” Одесу? Оточена привабливістю морських чар і таємничих легенд, вона у всіх на вустах. Здається, це місто завжди було на березі теплого Чорного моря, виринуло з нього в найдавніші часи, ніби антична богиня Афродіта. Стільки навколо нього реального і фантастичного одночасно, що складно зрозуміти справжній характер і натуру Одеси. У неї настільки широка гостинна душа, що всі, хто побував тут, вважають її своєю. А про тих, хто живе в ній, годі й говорити: всі в один голос стверджують – наша Одеса-мама! При цьому не грають ніякої ролі ні національність, ні віросповідання. Є тільки одна горда назва – одесит!

Після проголошення незалежності України у 1991 році з новою силою спалахнули безплідні суперечки про те, хто ж були ті перші поселенці і засновники «Південної Пальміри» – слов’яни, турки, греки або татари?! І взагалі, скільки їй років – 200 або, може, всі 600? Ті, хто ведуть відлік часу від російсько-турецьких воєн в ХVIII столітті, переконані, що Північне Причорномор’я разом з Одесою, – це російські землі. Інші ж резонно нагадують, що в суворівській армії воювали і численні козацькі загони. Запорізькі козаки ще до російсько-турецьких воєн успішно били османських завойовників споконвічно слов’янських земель. Отже, звернемо свій пильний погляд на історію.

14 (27) вересня 1789 року турецьку фортецю Ені-Дунья біля поселення Хаджибей взяли штурмом російські воїни з корпусу суворовського генерала Івана Гудовича і українські козаки під командуванням Антона Головатого та Захарія Чепіги. Як бачимо, заслуга тут обопільна. А 25 червня1795 року влада офіційно проголосила, що один з районів міста – сьогоднішня Пересип – віддається під заселення «тим козакам Чорноморського війська, що не вирушили на … подаровану їм З0 червня 1792; року на Тамані землю », Йшлося про 404-х українських козака, які осіли в районі поселення Хаджибей відразу після падіння турецької фортеці Ені-Дунья.

Отже, першопоселенцями нового міста на березі Чорного моря стали українці – «Пересипські козаки». Відомо, які це були люди – з тих, хто і в вогні не горить, і в воді не тоне, хто не втрачається в найскладніших ситуаціях і за словом в кишеню не лізе. Можливо, звідси такий знайомий нам своєрідний характер одеситів? Героїчний і гордий, веселий і іронічний.

Карантинная гавань. Фотографія 1850 року

200 років – це рожевий вік для міста. На тлі 1500-річного Києва та стародавнього Львова Одеса – просто підліток. І зуміла зберегти свою привабливість, незважаючи на бурхливі вихори випробувань, які пролетіли і продовжують пролітати над її головою. Весь час, починаючи з народження, вона прагнула жити незалежно, за власними вистражданим принципам добра і справедливості. І коли про Одесу кажуть, як про «вільне місто», то в цьому криється глибокий зміст.

Дух свободи завжди дратував можновладців, які звикли до сліпої покори на безкрайніх просторах самодержавної Росії і прагнуть будь-яким шляхом прибрати до рук вигідне у всіх відносинах «вікно в Європу», долучитися до його багатств. Така своєрідна «любов» до Одеси супроводжувала її все життя, аж до нашого часу. Трагічною вона була і в роки царського абсолютизму і в період радянського тоталітаризму, що не могло не відбитися на сьогоднішньому стані міста. Він помітно деградував, збіднів, опустився до рядового обласного центру, хоча і не втратив своєї привабливості.

А були ж часи, коли новонароджена дитина на березі Чорного моря прямо на очах наливалася животворними соками. Був «золотий вік» Одеси, пік її розвитку і багатства, який сьогодні туманить голови і народжує заздрісні спогади. Це час пов’язують з ім’ям одного з перших градоначальників герцога (Дюка) де Рішелье. На щастя, у міста були турботливі батьки-засновники, серед яких фельдмаршал А.В. Суворов, граф Потьомкін-Таврійський, блискучі офіцери-іноземці на російській службі – де Рібас, де Воллан, Ланжерон. Саме вони заклали фундамент унікального, неповторного в усіх відношеннях міста-порту, відомого у всьому світі як південні морські ворота великої імперії. І розчинялися вони щедро і весело, гостинно запрошуючи купців з усього світу. Вони і рознесли славу про місто на березі теплого моря, де вміють торгувати і весело жити. Чи не звідси слава Одеси як столиці гумору?

Вид збоку Олександрівського парку, кінець 70-их років

А чи не бути б їй веселим містом, якби Одесу спіткала доля інших міст царської Росії. На безкрайніх просторах імперії не витав дух свободи, народ животів у кріпосному ярмі. Виникнення нового форпосту Росії на південних рубежах родило іншу ситуацію. Воно співпало з тим моментом, коли абсолютистська централізована система управління суспільством вже почала давати тріщини і гальмувати економічний прогрес. Держава ж продовжувала вважати себе всемогутнім господарем всього і вся, безцеремонно втручаючись в усі справи і вбиваючи будь-яку ініціативу.

Одеса в цьому відношенні стала щасливим винятком. Збіг обставин відразу поставило її в виняткове становище. Вигідне географічне положення, зручна бухта, значна віддаленість від абсолютистського центру, родючі чорноземи на тисячі верст навколо, строкате населення, яке об’єднувалося тут для самореалізації та вільного життя-все це відкривало для неї променисті перспективи.

Славу молодому порту на Чорному морі створювали люди. Сюди тікали від поміщицької неволі кріпаки, вільні козаки, ремісничий люд, знаходили порятунок від турецького ярма болгари, арнаути, греки, албанці, вірмени. І Одеса всім давала притулок і шматок хліба. Можливо, саме тоді її і стали називати Одесою-мамою і саме в той час сформувався її неповторний інтернаціональний характер.

Призначення в 1803 році Дюка де Рішельє градоначальником молодого міста на Чорному морі – це був знак долі. Російський імператор Олександр I інтуїтивно відчув, що відвойованим землям на півдні імперії потрібен прогресивний, по-новому мислячий господар. І надав йому широкі права, позбавивши надмірної бюрократичної опіки, Таким чином Одеса ніби народилася в сорочці, в юному віці випавши з лещат жорсткої централізованої командно-бюрократичної системи Російської імперії. Доля подарувала їй прекрасну можливість розвиватися вільно за власними законами. Чим вона і скористалася.

Правитель- іноземець діяв як палкий патріот Одеси. Він робив все від нього залежне і навіть неможливе, щоб створити тут особливі умови для торгівлі і процвітання. Саме герцог де Рішельє домігся від уряду зменшення торговельного мита на три чверті в порівнянні з іншими портами. П’ята частина митних доходів йшла на розвиток молодого міста. Зв’язок між його благополуччям і добробутом кожного жителя ніколи вже не була такою тісною, як в ті благословенні часи. Бурхливий розвиток міста-порту притягувало все нові і нові капітали. Одним словом, вели скористатися сучасною лексикою, то місто опинилося в умовах госпрозрахунку. Його прогрес визначався діями уряду, капризами монарха, у власній ініціативі і діловій хватці. Це і зумовило те, що місто, його благополуччя зростали, як на дріжджах.

Вид на Одесу з моря, кінець 70-их років

До того ж, йому продовжувала посміхатися прихильна доля. При правлінні графа Ланжерона, який замінив на посту градоначальника Дюка де Рішельє в 1815 році, Одеса отримала статуї Порто-Франко, тобто, право безмитної міжнародної торгівлі. І скористалася ним настільки, що незабаром стала третім за значенням містом Російської імперії – після Москви і Петербурга. У той час, коли всюди панував реакційний дух аракчеєвщини, сюди, ніби за кордон, з’їжджалися відпочити і розважитися дворянська знать, блискучі офіцери і багаті купці. Саме тоді про Одесу пішла слава, як про легковажне і веселе європейське місто.

Цей вільний дух Європи відразу відчув і найвідоміший гість Одеси – Олександр Пушкін, який провів тут в 1828-1824 роках тринадцять місяців політичного заслання, за що потім був безмежно вдячний царю Миколаю I. Тому що знайшов тут вірних друзів, палких шанувальників, всенародну славу і взаємну любов … До сьогоднішнього дня зберігся будинок по вулиці Пушкінській (тоді Італійської), де жив поет і де тепер музей на його ім’я. В Одесі Пушкін не тільки насолоджувався свободою, а й напружено працював, створивши два розділи роману “Євгеній Онєгін”, багато ліричних віршів, епіграм, закінчив поему “Цигани”, навіки вписав своє ім’я в історію причорноморського міста. Вдячні одесити звели великому поетові пам’ятник у самому серці Одеси – на Приморському бульварі.

Історія міста не завжди була безхмарною. Моменти швидкого зростання змінювалися на періоди тривалого застою і навіть стагнації. Десь в середині минулого століття темпи економічного зростання сповільнюються, згортається торгівля і Одеса все більше втрачає свої неповторні риси, перетворюючись на пересічне губернське російське місто. Все зменшується вільного повітря Європи, колишніх вольностей, все збільшується тупе адміністрування. Тому до кінця першого століття свого існування Одеса перетворюється на немічну «бабусю», яке все ще хвалиться своїми колишніми гідностями.

Миритися з таким принизливим становищем було не в характері одеситів. Тому що той, хто хоч раз ковтнув свободи, вже ніколи не забуде її п’янкого смаку. І вони бунтували, розгойдували обридлі порядки, не забуваючи при цьому про свою комерцію. Не випадково саме Одеса стала одним з центрів опору самодержавного строю. Через Одеський порт потрапляли в царську Росію безцензурні книги і вільна преса першої російської революційної еміграції – Герцена, Огарьова, Бакуніна. А в 1975 році тут виникла перша у всій імперії революційна пролетарська організація – «Південноросійський союз робітників». Через Одесу з Болгарії надходила ленінська «іскра», на одеському рейді повстав броненосець «Потьомкін» – «нескорена територія революції». І саме тут були остаточно розгромлені різномасті вороги нової влади, покінчено з англо-французькою інтервенцією і поставлена ​​легендарним Григорієм Котовським переможна точка в братовбивчій громадянській війні. Одесити, як і весь поневолений народ Російської імперії, вірили в радянську владу, чекали від неї нового відродження.

І воно, здавалося, почалося. Перш за все в духовній, культурній сфері, нагадуючи пушкінський «золотий вік». У двадцяті роки з одеського плацдарму кинулася в широкий світ ціла плеяда видатних письменників світового масштабу – Валентин Катаєв, Ісаак Бабель, Євген Петров, Ілля Ільф, Анна Ахматова, Семен Кірсанов, Едуард Багрицький. Тут починали свій зоряний шлях в літературу українські діячі культури Володимир Сосюра, Іван Микитенко, Микола Куліш. Це слава Одеси і її гордість. Місто завжди славилося своєю гостинністю і щедрістю. Виростивши на своїй родючій землі неповторні таланти, воно бездумно розлучалося с ними і дарувало столицям.

Здається, ім’я міста-героя супроводжувало Одесу всю її двохсотлітню історію. Дуже вже не повсякденним, героїчним було співіснування. Все ж найвищий бойовий і цивільний дух продемонстрували одесити влітку і восени 1941 року, під час героїчної оборони чорноморської твердині від фашистських загарбників. З0 тисяч захисників Одеси успішно відбивали шалені атаки 300-тисячного ворожого війська. І не скорилися йому, що не схилили гордої голови, не зрадили свій характер. Не втратили веселу вдачу, незламну віру в майбутнє.

Вид з боку Олександрівського парку на Успенську вулицю, кінець 70-их років

У найтяжчі часи своєї історії Одесі ніколи не змінювало почуття гумору і світлого оптимізму. Історик В. Надлер в своїй книзі «Одеса в перші епохи її існування» (1893р.) Стверджував, що місто без сумніву «чекає велика майбутність». Цим майбутнім воно зараз і живе, щосили наближаючи його, а не вичікуючи, ніби манни небесної. І бачиться це майбутнє в створенні вільної економічної зони, для якої є всі необхідні передумови: вигідне географічне розташування, могутній сучасний морський порт, розгалужені транспортні комунікації, солідний торговий флот, висококваліфіковані фахівці у всіх сферах виробництва, науки, культури та медицини, і, нарешті , заповзятливий дух одеситів. Його не знищили довгі роки ні царського, ні радянського панування і експлуатації. Отже, тому, в світле минуле? А чому б і ні, якщо воно було не таким вже й поганим.

Сьогодні в Одесі багато чого змінюється просто на очах. Перш за все назви. Уже немає Пролетарського бульвару – є Французький, вулиця Карла Маркса стала Катерининською, Ярославського – Троїцькою Радянсько Армією – Преображенською. Оновилися, покращали знаменитий Оперний театр, філармонія, Театр юного глядача, готелі «Лондонська» і «Червона», багато інших архітектурних пам’яток в історичному центрі міста. Тут майже не знайти занедбаних ще недавно сирих підвалів – зараз в них численні фірмові і комерційні магазини, приватні кафе і ресторани. З’явилося навіть в колишньому ресторані “Братислава” нічне казино під екзотично казковою назвою «Ельдорадо». Хоча до справжнього гарного і заможного життя ще дуже далеко.

Своє 200-річчя Одеса зустріла втомленою і пораненою невмілим господарюванням, особливо в радянську пору свого існування. Але їй і сьогодні, як і завжди, не позичати оптимізму і віри в своє найкраще призначення.

«Морські ворота» незалежної України впевнено розкриваються в краще майбутнє. У Одеси є всі шанси стати не тільки столицею гумору, і, Меккою для всіх, хто хоче жити в достатку, розвиваючи свої природні здібності, реалізовуючи себе як особистість.

Одесити свято вірять в своє місіонерське призначення. Вони щиро сподіваються, що саме їх улюблене місто стане прикладом для всієї України, що саме звідси почнеться справжнє відродження батьківщини. І не потрібно з ними сперечатися: люди тут не тільки з південним темпераментом і запальні, але і по-діловому вміють тримати слово. Нехай же збудуться їх мрії, нехай розквітає Одеса – «Південна Пальміра», перлина на березі “самого синього в світі” Чорного моря.

 

Джерело: книга-фотоальбом «Одеса», автор Є. Дерлеменко, В. Концевич

Leave a Reply