Славетний одесит

Ексклюзивне інтерв’ю з художнім керівником мультимедійного проекту «Пантеон Одеси» – Євгеном Женіним.

Євгенія Женіна добре знають далеко за межами Одеси і країни – як кінознавця, сценариста, художнього керівника ряду міжнародних арт-проектів, члена Правління Національного Союзу кінематографістів України, почесного працівника культури України, лауреата Гран-Прі Міжнародної асоціації діячів мистецтв і великих професійних премій Німеччини, Італії та США. В цьому році  він отримав   одразу дві нагороди.

Євген Зусьевич,  дві тисячи двадцять перший   для Вас ознаменувався званням  «Заслужений діяч мистецтв світу». Розкажіть, будь ласка, читачам нашого «Вісника», які напевно приєднуються до наших привітань – кілька слів про цю нагороду, її статус.

Ви знаєте, для мене це було абсолютною несподіванкою. Повідомили мені про це після того, як була відповідна публікація, яку я не бачив. І, як не парадоксально, повідомили мені з Нью-Йорка, а слідом з Хайфи. Існує Міжнародна Академія ЛІК – німецько-італійська академія літератури, мистецтва і комунікацій, штаб-квартира знаходиться у Франкфурті (Німеччина). У 2017-му році, чотири роки тому, я був удостоєний прийому у неї у якості дійсного члена цієї Академії. А ось зараз мені повідомили про присудження почесного звання «Honorary arts worker of the World» ( «Заслужений діяч мистецтв Світу») і надіслали диплом. Подробиць якихось не розповім, оскільки більшою інформацією сам не володію. Єдине, що можу сказати, на відміну від офіційних почесних звань України, які дають право на надбавку до зарплати і пенсії, ця нагорода ніяких фінансових привілеїв не дає. Але сам по собі той факт, що у Німеччині та Італії високо оцінили – приємний, звичайно.

З якого року присуджується ця нагорода і хто з відомих особистостей був її вже удостоєний?

Присуджується вона, починаючи з кінця 2020 року. З тих, хто отримав її, можу назвати точно одну людину, яку я з цим вітав перед Новим роком – Анатолія Фрадіса, відомого голлівудського кінопродюсера, мого шкільного однокашника, з яким ми дружили з 9-го класу середньої школи, з 1964 року. До речі, коли проводили Перший фестиваль українського кіно у Голлівуді у 2015-му році, Анатолій був його ініціатором і президентом, а я – безпосереднім учасником.

А ще Ви удостоєні Гран-Прі Міжнародної асоціації діячів літератури і мистецтва GLORIA 2020 роки за мультимедійний проект «Пантеон Одеси» – десятисерійний фільм і однойменну книгу про відомих одеситів, похованих на Другому християнському кладовищі, що залишили свій слід не тільки в історії міста, а й в умах і серцях його жителів. Наскільки мені відомо, це була спільна робота з кінорежисером і співавтором проекту Ігорем Козловим-Петровським і істориком-краєзнавцем Валерієм Шерстобитовим. Розкажіть, будь ласка, про цю роботу.

Ігор Козлов-Петровський – одеський режисер, з яким ми дружили мільйон років, як то кажуть. Я був у нього редактором, починаючи з його самого першого фільму «Щоб на нас напали гроші» знятого у 1992-му році – це картина, яку шалено лаяли всі критики, змагаючись між собою, хто більше на неї виллє бруду. А між тим, дебютний повнометражний фільм Ігоря побив усі рекорди за касовими зборами. Це хоча і не означає, що це великий твір мистецтва, але … факт залишається фактом. Перед цим у Ігоря були кліпи – знаменитий «Агіцин паровоз. 7:40», який до цього дня користується успіхом, та інші. Козлов-Петровський зробив безліч повнометражних художніх фільмів, різного рівня, різного ступеня гідності. Так вийшло, що ми не тільки з ним товаришували, але і дуже щільно працювали на всіх його повнометражних картинах без винятку.

Ігор завжди спалахує новими ідеями. Він вміє з нічого придумати щось, суто по-одеськи. Одного разу йому прийшло на думку: зняти маленькі сюжети про декількох людей, які поховані на Другому християнському кладовищі. Він ідеєю поділився, ми стали розмовляти з цього приводу, і виникла думка про те, щоб зробити хоча б пару телевізійних випусків по 10-20 хвилин. Спочатку ми думали: ось якщо буде парочка випусків – це нормально. Стали думати про те, хто ж повинен і за яким принципом потрапляти до цієї стрічки з героїв – тобто, людей, які так чи інакше залишили яскравий слід в одеській історії. Вирішили діяти таким чином, щоб згадати і лікарів, і вчених, і військових, і політичних діячів, і діячів літератури і мистецтва, адже мова йде про Одесу. Одеса ж – абсолютно унікальне місто, дійсно батьківщина незліченної кількості легендарних людей. І після цього, коли ідея була обговорена і сформована, Ігор ґрунтовно знайомився зі списками тих, хто похований на Другому християнському кладовищі. Він залучив до роботи історика-краєзнавця, автора цілого ряду книг з історії Одеси – Валерія Шерстобитова, і ми приступили до зйомок. Зробили один випуск, але залишалися ще імена. Зробили ще один випуск, але залишалися ще імена. І ось так, мало-помалу, вийшло 10 випусків.

Причому, про людей, які порівняно недавно стали одеської легендою, розповідали ті, хто їх добре знав. Наприклад: місію говорити про людей, пов’язаних з музикою, взяли на себе Галина Анатоліївна Поліванова, світла їй пам’ять, – приголомшлива, легендарна людина в одеській історії сама по собі, і професор консерваторії – засновник і глава Місії Давида Ойстраха та Святослава Ріхтера Юрій Борисович Дикий; що стосується кіношних і театральних людей – ними, було вирішено, займуся я; про Михайла Григоровича Водяного розповідали нинішні легенди Одеси, народні артисти України – Вікторія Фролова, Володимир Фролов та Микола Завгородній – люди, які багато років з Водяним працювали і були з ним безпосередньо пов’язані, у чомусь, природно, у нього вчилися і це було , що називається, теж «з перших рук»; де йшлося про інших людей – підключали працівників бібліотек, істориків, краєзнавців, екскурсоводів. Кожен з оповідачів був цікавий сам по собі. За таким принципом будувалася розповідь про тих, кому судилося стати героями «Пантеону Одеси».

Дійсно: вийшов Пантеон. Я не хочу хвалити або лаяти, є мінуси. Природно, що ми з Ігорем Козловим-Петровським краще за інших знаємо, де не дотягли, прокололися, що можна було зробити краще, це все зрозуміло. Проте, мені здається, що сам по собі факт того, що вийшов такий досить великий проект, напевно, в історії Одеси якось повинен позначитися – це ж свого роду новий літопис одеських легенд.

Що все-таки стало причиною для створення проекту, має ж було щось статися, що послужило початком руху в цьому напрямку?

Відповідь, можливо, здасться трохи парадоксальною. У Ігоря Козлова-Петровського завжди виникає маса ідей, зовсім несподіваних. Найчастіше ідеї, на мій погляд, бувають утопічні. У даному ж конкретному випадку, коли Козлов заговорив про ідею готувати такого роду програми – це мене зацікавило не тільки саме по собі, але ще й тому, що… був попередній досвід подібного роду, зроблений свого часу в організації, яку я дуже не люблю – я говорю про Всесвітній клуб одеситів. Багато років тому там видали диск «Вони залишили свій слід в історії Одеси» – про легендарних, великих, унікальних людей. Але мені особисто, це моя суб’єктивна точка зору, я її не нав’язую – шалено не сподобалося, як це було реалізовано. Не що зробили, а як це зробили. Тому що розповідь про легендарних одеситів сухою мовою бездарного газетного, репортера, як там це виглядало найчастіше, у мене викликала відторгнення. Хотілося довести і собі самому, й іншим, що можна зробити інакше, і привернути увагу до цієї теми набагато ширшого кола людей, чим привернув до себе диск «Вони залишили свій слід в історії Одеси». Як то кажуть: «найшла коса на камінь», іскра була висічена і через це зіткнення. Що називається «завелися» і Ігор Козлов-Петровський, і я. І незважаючи на далеко не молодий наш вік – «завелися» серйозно, захотіли зробити так, щоб було не соромно. Ось, власне, як це починалося.

Євген Зусьевич, кілька слів про однойменною книгу «Пантеон Одеси». Як вона з’явилася? І як, на Вашу думку, випуск книги вплинув на сам проект?

Коли були зроблені 10 випусків, про які я говорив, виникла думка перекласти все і на папір, у друкований варіант. І був виданий тому, цілий фоліант – «Пантеон Одеси», де ті самі екранні герої представлені вже в описі. За прикладом того, як видають книги після виходу популярного фільму, коли хочеться зберегти і потім просто прочитати – це вже не просто сценарій, а запис фільму. Приблизно такий ж запис фільму – книга «Пантеон Одеси», там ті самі фонограми, які звучали у фільмі, розповіді одеситів про своїх легендарних предків-земляків – все переведено у традиційний книжковий формат.

Наскільки я у курсі, тираж книги розходився досить успішно. Замовлення були практично з усіх континентів планети, це не перебільшення. На сьогоднішній день, наскільки мені відомо, поки ще не всі заявки на книгу задоволені. Але так чи інакше, «Пантеон Одеси» як мультимедійний проект знайшов власне місце в одеській історії. І осьУ Німеччині підводили підсумки року, а там щороку називають кращі роботи, зазначені у рамках Фестивалю мистецтв імені де Рішельє, де учасники, автори цих робіт – з Америки, Китаю, Японії, Канади, Франції, Італії, Іспанії, Німеччини, Греції, Австралії, Україна – звідки завгодно. Ось в одній з номінацій цього фестивалю Гран-Прі за створення мультимедійного проекту «Пантеон Одеси» присудили тріумвірату: режисерові Ігорю Козлову-Петровському, історику-краєзнавцю Валерію Шерстобитову і художньому керівнику проекту – вашому покірному слузі.

Чи були моменти, які Ви вирішили з якихось причин не включати у цей цикл передач, і чому?

Були такі моменти, які ми збиралися включати спочатку у фільм, а потім відмовилися від цієї ідеї. Тому що стали створювати окремі, інші, цілі фільми. Наприклад, фільм про династію одеських Толстих. Ось ми знаємо красень Будинок вчених на Сабанеевому мосту – це особняк графа Толстого. У графа Толстого була унікальна, неймовірна доля, яка заслуговує великої уваги і пильного інтересу. У результаті вийшов окремий фільм про династію Толстих.

Зараз ми з вами спілкуємося, а у ці дні готуються до запуску відразу дві роботи. Одна присвячена історії появи опери композитора Миколи Миколайовича Аркаса за поемою Тараса Григоровича Шевченка «Катерина» (Примітка. Перша українська лірична народно-побутова опера), яка зараз значиться у репертуарі Одеського оперного театру. Інша робота, яку готує Ігор Козлов-Петровський – історія створення та збереження Одеського зоопарку, розповідь про людину, яка рятувала його під час Другої світової війни. Ще не будемо уточнювати деталі …

Якщо можна трохи докладніше про джерела інформації, яку ви висвітлюєте у циклі передач «Пантеон Одеси». Тому що розповідати про героїв, з ким особисто спілкувалися люди та про них розповідають – одне, а розповідати сьогодні про легендарних одеситів далекого минулого – дещо інше.

Говорячи про тих, хто давно пішов з життя, використовували історичну літературу, але не просто прочитану Ігорем Козловим-Петровським, мною або ще кимось, а відібрану і рекомендовану професійними істориками, краєзнавцями, бібліографами. Велику допомогу надали співробітники Одеської національної наукової бібліотеки.

Нинішньою мовою кажучи, у нас був своєрідний кастинг: про кого з легендарних людей розповідати у програмах нашого циклу. Доводилося дійсно відсівати, вибирати: хто яскравіше, більш цікавий, значний. І ось як зараз би сказали, у результаті такого кастингу вибирали, про кого саме і що саме говорити. І якщо вже когось визначали, вносили у список, що про нього ми розповімо – то шукали максимум інформації. Щось було відоме. Щось було маловідоме. Іноді виникала і справді унікальна інформація, до чого спочатку ми не були готові… по-всякому, бувало. Але коли мова йшла про людей, що давно пішли з життя, то у першу чергу, звичайно, допомагали фахівці-історики.

Пушкін сказав про те, що два почуття дивно близькі нам – У них знаходить серце їжу . Поєт мав на увазі любов до рідного  дому чи до того, що від  нього залишається та  любов до батьківських трун. Як ви вважаєте, ставлення до цих самих трун – може служити критерієм оцінки нашої цивілізованості?

Ну, з Пушкіним не посперечаєшся. Я не візьму на себе сміливість давати оцінку у цілому того, як слідкують за кладовищем, і у якому стані могили. Я не знаю всіх тонкощів, деталей і проблем тих, хто там працює. Тому я розумію, що не можу бути об’єктивним. Але, з одного боку, той факт, що навіть під час роботи над випусками «Пантеону Одеси» чиїсь могили були приведені у порядок, напевно, говорить сам за себе. C іншого боку, якщо ви запитали про культуру – може бути, у силу віку, я більш ніж скептично налаштований у цьому плані. Тому що сьогоднішній загальний стан культури і уваги до проблем культури і мистецтва не тільки в Одесі а й в Україні – мене налаштовує на більш ніж сумний лад. Коли я бачу часто те, що виходить на екран, що пишуть і як пишуть, що часом ставиться на театральній сцені, і те, що видається за твори живопису… Поряд з яскравими, дійсно значними явищами – на жаль стільки сумнівних речовин, негідних  уваги, навіть відверто ганебних… Стає моторошно, і у результаті – говорити сьогодні про культуру досить проблематично. Так мені здається. Дуже сумно і гірко це усвідомлювати, але факт залишається фактом. Власне, ось вам приклад, не анекдот, а реальний випадок, запис гуляє в Інтернеті: дівчині, яка завоювала першість на конкурсі краси, задають питання – «Скажіть будь ласка, яке було по батькові у Олександра Сергійовича Пушкіна?» І слід відповідь: «Ой, я не знаю. Нам говорили, але я забула». Моторошно, але це ж дуже показовий приклад!

 Євген Зусьевіч, в Одесі адже відомі люди поховані не тільки на Другому християнському кладовищі. А ще є – Перше, Друге, Третє єврейське; Перше християнське; Воскресенське; Спасо-Преображенський собор, де поховані Воронцов Михайло Семенович і Воронцова Єлизавета Ксаверівна… Чи плануєте робити програми про них?

Це питання витало у повітрі з самого початку, плани у Ігоря Козлова-Петровського – наполеонівські, амбітні. Ідеї ​​є. Варіанти є. Все на сьогоднішній день впирається у найпростішу річ. У гроші. Оскільки всі ці роботи робляться на громадських засадах, тому що нормальні гроші на створення подібних проектів ніхто не виділяє. Тому і робиться все напівлюбительским чином. Не стільки з точки зору якості, скільки з точки зору технічного та виробничого забезпечення, скажімо так, робиться все на голому ентузіазмі.

Ось якщо тільки вдалося б знайти меценатів, спонсорів, зацікавлених осіб, які так чи інакше вклалися б грошима на продовження цих фільмів. Природно, стало б можливим куди більше сказати, куди більше легендарних людей представити… Бажання є. Ідеї ​​є. Бачення, як це треба робити, є. А реальних можливостей виробничих технічних на сьогоднішній день, немає.

Але ж і на інших цвинтарях точно також покояться не менше легендарні люди, наприклад Анатолій Григорович Баканурський – приголомшлива людина, академік, доктор мистецтвознавства, за його підручниками сьогодні вивчають історію і теорію театру у Російській Академії Театрального Мистецтва РАТІ-ГІТІС (Москва) і в Сорбонні (Франція), він на Таїровському кладовищі. А на Єврейському кладовищі (вул. Хімічна) похований Юлій Аркадійович Гальперін – член Паризької академії живопису, народний художник України, видатна, унікальна, творча людина. Скрізь хтось беззастережно заслуговує на повагу, уваги і пам’яті. Питання лише у тому, як то кажуть: щоб до цього не тільки ідеї дійшли, але і руки дійшли, ті руки, у яких буде необхідна техніка, можливості по всіх виробничих напрямках, і це буде зроблено. Ми визначили для початку Друге кладовище тому, що у силу ряду причин тут вдавалося обійтися мінімумом засобів.

І останнє питання: розкажіть про Ваші творчі плани на 2021 рік.

Ой, ну що вам сказати, враховуючи мій вік, хочеться для початку хоча б просто дочекатися ще й 2022 року. Минулої осені я збирався на один фестиваль, де повинен був працювати у складі журі, але його скасували через пандемію. Дай бог, навесні цей фестиваль відбудеться, і, якщо нічого не завадить, дуже хочу туди потрапити.

Я вам казав, що Ігор Козлов-Петровський зараз збирається робити два нових фільми, і як я розумію, я від нього традиційно нікуди не подінуся. До речі, одна з цих картин, присвячена композитору Миколі Миколайовичу Аркасу буде створюватися спільно з нашим Оперним театром і Одеською кіностудією і вийде під маркою кіностудії. Наскільки розумію, мене теж там будуть знімати. Є ідеї, пов’язані з театрами, але поки не буду говорити, щоб як то кажуть, не наврочити.

Автор – Вікторія Флінт

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Leave a Reply