Сучасний погляд на філософію, тенденції та прогнози. Володимир Приходько

Важко сказати – чому при створенні людини йому не пояснили, навіщо він взагалі був створений. Так, навіщо? В ім’я чого? З якою метою? Подумати тільки, як все було б ясно в подальшому! Адже саме через цю неясність у відповідь на це сакраментальне питання, звалене Творцем на плечі простих смертних, в подальшому розум і душу роздирають протиріччя. За Островським людина створена для щастя, як птах для польоту. За Платоном – для філософії. За Христовими апостолами – для боротьби з гріховністю на Землі та заради вічного життя на небесах. На думку Бекона, навпаки, філософія створена для людей. А Бенедикт Спіноза говорив про те, що філософія – це значить не тільки плакати, не тільки сміятися, а й розуміти … Багато, ох, багато ще всього такого дісталось нам у спадок від тих, хто колись роздумував на цю неясну тему. У простого смертного голова пішла б кругом, якби тим же Творцем не дано було йому щастя – найменше цікавитись цими подробицями. Але мистецтво і література не припиняють пошуки в цьому ідейно-тематичному напрямку. Як і наука. І перш за все – філософія.

Про філософію сьогодні – наша розмова. Саме їй приділимо особливу увагу, саме її розглянемо в аспекті сьогодення, її нових поглядах і тенденціях сучасності, а також перспектив. Наш кореспондент поспілкувався з доцентом кафедри теоретичної та практичної філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимиром Приходько, основним курсом якого є «Філософія культури».

  • Вітаю, пане Володимире! Вдячна за те, що приділили увагу нашій бесіді. Уточнимо тему: філософія в житті, її тенденції у даний час та можливі перспективи. Яке місце, на вашу думку, філософія займає в сучасному житті? Як відповідає на так звані вічні питання? Чим характеризується вона, філософія ХХ століття? І як виглядає сьогодні, і в якому знаходиться стані?

  • Добрий день. Ви, мабуть, розумієте: це – дуже складне питання. Почну з того, що «золоті» часи філософії насправді були в Античності. На той час вона була представлена ​​інституційно, існували різні філософські школи. Чи можна сумніватися в тому, що вони були не капризами заможних, а життєвою потребою? Очевидно, питання, іменовані сьогодні вічними, для мислячих людей були вже тоді насущними. Доходило до того, що сам імператор Марк Аврелій Антонін був за сумісництвом філософом-стоїком, послідовником Епіктета. Але з часом на перший план стали енергійно висуватися релігія і «наука взагалі». І філософія опинилася в особливому положенні. У неї вже як би немає свого власного місця. Вона не може, як раніше, замикатися на власних питаннях, які ми умовно відносимо до метафізичних (ще тієї, старої метафізики). Таким чином, попередня форма філософії, що охоплює все і всіх, вже не може використовуватися в своєму філософствуванні.

– А сучасна філософія?

  • Сучасна філософія, на мій погляд, була закладена у XIX столітті. В цьому я дослухаюся думки французького філософа Мішеля Фуко – і пов’язано це з періодом народження гуманітарних наук (приблизно друга половина XIX століття). Саме в цей час філософія змінює своє місце, яке вона мала разом з фізико-математичними науками, охоплюючи все знання про світ. І поява дескриптивних наук, наук про життя, про мову і працю, якраз вплинуло на статус філософії.

Далі – більше. Доходило до прихованого та навіть відкритого переслідування: філософів витісняли звідусіль (навіть з філософських кафедр): якщо взяти такі кафедри у Німеччині на початку ХХ століття, то філософи там були обмежені психологами під впливом нового народження психології. Таким чином, гуманітарні науки активно «замінювали» філософію. Як відомо навіть школярам, ​​дія дорівнює протидії по силі і обернено за напрямком: такі мислителі, як, наприклад, Едмунд Гусерль (засновник феноменології) або всім відомий Мартін Гайдеґер – чинили опір цьому процесу, боролися за відновлення провідного статусу філософії у самих університетах.

Тому сучасна філософія і її статус – це дуже цікаве питання. Філософія постала перед вибором: або вона повністю віддається науці, тобто існує як філософія науки (обслуговує питання не стільки філософські, скільки наукові: в основному це питання логіки), або повинна йти до мас. Тобто, мова про популяризацію філософією науки. Можна сказати, що деякі філософи і виступають переважно популяризаторами науки (тобто, через їхню філософію актуалізують важливі наукові питання). Прикладом цього є діяльність відомого сучасного ізраїльського історика Юваль Ной Харарі, на праці якого зараз звертають особливу увагу.

Також можна сказати про те, що люди стали частіше цікавитись філософією. Ясно, що в цьому виникла важлива потреба. Філософія йде до людей, які її чекають. Люди знову звертаються до філософів в зв’язку з тим, що ускладнилось їхнє життя, перш за все, в інформаційному плані. В даний час ми маємо такий значний інформаційний бум, що навіть і не дуже чутливі люди замислюються про суперечливість свого життя, його незрозумілості, хочуть розібратися у сенсі власного життя, з тим, що відбувається навколо. І дуже часто вони обирають саме філософський підхід до такого виру ситуацій у їхньому житті.

– Ну, історія – історією. Але якщо, наприклад, подивитися на сучасність з точки зору «філософії культури»: що зараз нас оточує? Французький філософ Жан Бодрійяр говорив, що ми живемо у світі гіперреальності, у світі ілюзій, симуляції …

  • Одразу скажу, що постмодернізм важливо відрізняти від епохи постмодерну, оскільки постмодернізм як філософський напрямок вже завершений. Однак не можна ігнорувати його плідні напрацювання.

Про сучасну задачу філософії можна сказати так, що, як і раніше, вона стоїть перед завжди актуальним завданням – наблизитися до таємниці сенсу життя людини. Що це означає? Ну, перш за все, звичайно, зробити все для того, щоб люди продовжували жити. Банальна, з одного боку, фраза – «продовжувати жити», але сьогодні багато у чому люди живуть автоматично, «рутинізовано». І ніхто не застрахований від ситуацій, які приводять людину до запитання «навіщо жити?». В принципі, філософія потрібна ще й для того, щоб у людини були альтернативи відповідей на питання «навіщо далі жити». І я хочу сказати в зв’язку з цим: така власне природа людини – ми не можемо задовольнятися лише існуванням. Людина не задовольняється просто фактом свого природного існування, коли їсть, спить чи розмножується. Людське існування – певний проект, який потрібно реалізовувати. Він може бути успішним, а може бути неуспішним. В цьому плані наше існування відкрите і не завершене. Це і є відкритість світу, де речі займають свої місця у відповідності з різними ідеями та ідеалами, тобто осмислюючись. Ми не можемо остаточно знати, до чого йдемо, тому що наше знання мінливе і варіативне. І з цим знанням людині потрібно жити.

Постмодерністи свого часу давали дійсно цікаві «діагнози». Їх розглянемо окремо. Але, крім того, у філософії є ​​ще одне важливе значення: якщо наше людське існування відкрите, то ця відкритість зберігається тільки за рахунок постійного оновлення того, що є, того, що є в нашому житті. Тому філософія – це завжди критика будь-якого status quo. Філософія не може бути догмою і обслуговувати якийсь порядок речей, який зараз є в наявності. Філософія завжди критикувала науку, релігію і міфи. Вона передусім так само повинна критикувати і себе, проте це необхідно для того, щоб ця відкритість можливості існувала.

– Тобто, бути бездоганно об’єктивною, незалежною від будь-яких точок зору, і, по суті, говорити так, як є? Чи можлива така ступінь об’єктивності для людини?

  • Так, філософська об’єктивність полягає не стільки в перевірці знання, скільки у тому, щоб вишукувати певні невідповідності, які зараз є, але які більшістю людей не спостерігаються, не відчуваються, не можуть бути сказаними. Тому філософська об’єктивність нагадує силу метафори, коли щось німе раптово набуває свого голосу.

– Якщо ми подивимося на ХХ століття, на спектр філософів, які працювали у той час, наприклад, Фуко, Бодрійяр, Гайдеґер та інші, вони побачили не дещо наднове. Які зміни вони відзначали у своїх працях? В принципі, яка була провідна ідея того, що сталося на межі ХХ-ХХI століття?

  • Гарне запитання. Дякую. Я б сказав, що філософія багато зробила для того, щоб наявний наразі стан речей було, так би мовити, передбачено. Є кілька важливих інтелектуальних поворотів, які підтримувалися і були виражені філософами.

Перший і, мабуть, найвідоміший поворот у філософії почався ще в ХIX столітті, але без нього було би неможливим становлення гуманітарних наук. Це, безперечно, Linguistic turn – той лінгвістичний поворот, коли мова стає ключовим об’єктом для досліджень. Сила символу та знаку – ось, що відкривається! Та ж проблематика постструктуралізму та постмодернізму неможлива без переосмислення тем, пов’язаних саме з мовою. Другий поворот, так званий, просторовий поворот, відлік якого почав ще свого часу Мартін Гайдеґер – spatial turn. Просто Гайдеґер його висловив у вигляді концепції «Dasein» (дазайн), оскільки частка «Da» вказує на місце, де нам відкривається Буття. Потім воно трансформується у різні постструктуралістскі концепції, особливо у працях Мішеля Фуко. Саме Фуко став пророком, який передбачив майбутнє, виявивши, що простір стане ключовим концептом для розкриття всіх тем. Генієм і пророком його називає Жиль Дельоз. Якщо ми побачимо повернення до геополітики, або до теоретичного аналізу міст (чим займається урбаністика) і так далі, то все це, а також поняття «глобальний світ», «глобалізація» – це теж просторовий дейксис. Це все дає підстави говорити, що сучасність була по-філософськи очікувана.

– Щодо так званої французької феноменологічної лінії, повернення до теми тілесності та ролі тіла …

  • Вас, мабуть, цікавить поворот до теми, яку почав Едмунд Гусерль, а оформив вже інший геній – французький феноменолог Моріс Мерло-Понті? Останній, на жаль, не настільки відомий в Україні. Цей поворот дійсно характеризує французьку феноменологічну лінію, повернення до теми тілесності та ролі тіла. Зокрема, Фуко так само включає проблематику тіла. Але знову ж таки, Мерло-Понті був його викладачем. Фуко, до речі, високо цінував лекції Мерло-Понті, який читав філософам курс феноменологічної психіатрії у Сорбонні.

Якщо говорити про сучасність, головну ідею філософії можна охарактеризувати двома словами – тіло і комунікації. Власне, ці два слова включають всі ці три повороти філософії. Причому поворот до теми тілесності оформився остаточно лише в 1990-і роки ХХ століття під назвою «performatical turn», так званий перформативний поворот, коли почали досліджувати роль тіла у формуванні культури і цивілізації. Чому важливо згадати в цьому контексті Гусерля і Мерло-Понті? Без них було б абсолютно неможливо це зробити. Тільки концепція розумного тілесного досвіду у Мерло-Понті чого варта! Якщо роль особистості в історії – це до цих пір предмет суперечок, то роль особистості справжнього великого вченого або філософа беззаперечна.

– Ваші прогнози: що нас може очікувати в майбутньому?

  • Я говорив про тіло і комунікації. Вони міцно переплетені у нашому світі. І в першу чергу, звичайно, це стосується кордонів між людським і нелюдським. Коротко це можна визначити за наступними напрямками. По-перше, це техніка, її вплив на людину, на її тілесність, її способи існування. Те, що ми зараз називаємо проблемою трансгуманізму. Наприклад, така тема, як кіборги-люди …

– Віртуальна реальність, коли людина повністю переходить в інший вимір?

  • Так, і ми вже маємо і технічні імплантати, або людина сама себе певним чином свідомо трансформує …

– Протези?

Так, саме це. Протезування, безперечно чіпування, відновлення зору (люди прозрівають завдяки імплантації деяких елементів) або починають чути. Філософи не можуть на це не реагувати. Так само це стосується мистецтва. Наприклад, з’являється дизайн і дизайн-мистецтво – те, що було у минулі часи неможливим, оскільки в певний час (в епоху Відродження) техніка і мистецтво розійшлися у своїх завданнях. Хоча постійно за логікою речей перетиналися. Ілюстрація: коли суворий та всесильний голова СРСР у війну докоряв одному голові КБ за те, що він організував у себе сектор художнього оформлення літака (тоді не вживалось слово «Дизайн»), той відповів: «Я переконаний у тому, що негарний літак буде погано літати!». Прийшов час, коли це питання не обговорюється, техніка і мистецтво знову зійшлись разом. Принаймні, явище дизайну і дизайн-мистецтво породили дуже популярний техно-арт.

Далі – штучний інтелект. Є дві альтернативні його версії. Перший – класичний, більш відомий для всіх (коли над ним почали працювати логіки і математики). Але він, звичайно, має особливості символічного контуру, особливості власне символічного функціонування і пов’язане з цим програмування. Що таке штучний інтелект? Це – якась дуже складна програма. Але з’являється альтернатива. Наприклад, позиція розумної тілесності, яку сформулював Мерло-Понті, жорстко критикує такий підхід. Ця позиція свідчить, що наш інтелект, наш розум – це не просто символічний контур логічних обчислень. Він включає в себе також тілесне існування, тіло. Це – так звана сучасна концепція «Еmbodied Mind» – втіленого розуму, який без тіла не існує, розумність не існує сама по собі. І ця альтернативна версія також має багато різних прихильників, і буде далі існувати.

Зрештою, серед цих кіборгів можна виділити таких, які можуть бути не тільки механічними. Вони є результатом біологічного клонування: генетика так само розглядає спадковість як інформацію, комунікацію, але біологічного порядку. Значить, їх можна програмувати біологічно. Комунікація, символ, тіло … Наскільки вони пов’язані один з одним, наскільки це вдало або невдало – покаже майбутнє, але всі філософи будуть приділяти увагу штучному інтелекту.

– Ви сказали «символ» … Символ чого?

  • Я сказав: символ і тіло. Символ – це абстракція, а тіло – це те, що нас розміщує у світі, і пов’язано це з біологічною природою, наскільки ми пов’язані з природою і наскільки ми можемо від неї відірватися. Тобто, знову те ж саме співвідношення біологічного і символічного. Вони знову між собою взаємодіють. Наприклад, можна згадати Жака Лакана – засновника структуралістського психоаналізу. Він теж намагався ігнорувати тілесність, і більше схилявся до певної кібернетичної відповіді, коли говорив, що людина – це така собі машина, а Едипів комплекс – це, перш за все, символічний контур, до якого ми належимо у своїй спадковості.

Етика – ще одна сфера, де між собою знову ж з’являється поняття життя як зіткнення між тілом і комунікацією. Наприклад, спешисизм (етика тварин). Чи можемо ми розширювати права людей, поширюючи їх на тварин? Як нам бути з ними? Звідси дуже популярним стає вегетаріанство (веганство). Далі воно буде тільки ставати популярнішим, виходячи із цих міркувань. І все не просто так. Воно включає в себе цей мотив – мотив збереження життя, переплетення тем людського жалю, співпереживання і, нарешті, розумного харчування: наскільки живі істоти, які називаються людьми, повинні їсти інших живих істот, з якими вони розділяють нашу планету.

Біоетика. Чи має людина право на смерть? Право на життя вона має, а на смерть – немає. Тобто, в контексті права ми не можемо це визначити. В контексті етики це теж проблема: питання самогубства (з певних позицій) … Встановлення факту смерті. Що вважати смертю? Відключення апаратів штучної підтримки життя і так далі. Питання, питання … Все це питання, які ще більше загостряться, але так чи інакше, навколо них вже кружляє маса томів написаних робіт. І це буде тільки посилюватись. Особливо у зв’язку з тим, що ці біологічно-культурні особливі питання тіла і комунікацій поширилися дуже гостро у політику. І в цьому плані Фуко дійсно пророк (його концептуалізація біополітики, яка розширюється).

Зараз ми як жертви одночасно карантину і вірусу (зауважте: одні скаржаться на карантин, а інші – на вірус), хоча насправді це – війна саме між людським і тваринним. Наскільки влада може використовувати цей біологічний момент для того, щоб управляти людьми. Тобто, вірус – це не тільки науковий конструкт. Це вже і політичний конструкт, і з цим теж потрібно рахуватися.

– Так, і як зазначив академік УАН Олег Вікторович Мальцев в одному з інтерв’ю, сьогодні вірус COVID-19 став елементом маркетингу по всьому світу …

  • Я навіть більше скажу. Це спосіб переструктурування економіки взагалі, оскільки акцент буде зроблений на біотехнологіях. І те, чого не вистачало, стало очевидним. Будь-яка біоінженерія виграє від цього: продавати ліки, продавати вакцини для щеплення, технології і так далі.

Поряд з цим також важливо визначити поняття «хвороб цивілізації» – то, що буде також перспективним. Наприклад, залежність людини від віртуального світу, що тягне за собою комплекс психіатричних проблем, викликаних залежністю від Інтернету. Наприклад, людина дізнається, що у нього вкрали телефон, або вона забула його, і потрапляє у ситуацію, схожу на «ізоляцію», що тягне за собою переживання чогось дуже страшного і навіть жахливого. Крім цього, різноманітна ігроманія людей, поява нових способів насильства. І все це можливо через Інтернет. Вже відомі випадки примусу до насильства, до самогубства через Інтернет. Жахливі ситуації! І з цим людство також буде мати справу.

Ще один момент, який важливо підкреслити, це шізофренізація людини. В якому плані? У психіатрії це виглядає так: психіатри описують ситуацію, коли людина десь була (припустимо, вона піднімалась на якусь гору), при цьому вона пам’ятає, як називається ця гора, пам’ятає, яка її висота, але зовсім не пам’ятає те, як вона на неї сходила. Тобто, людина запам’ятовує абсолютно абстрактні речі і не пам’ятає того, що відбувається з її власним тілом (як кажуть психіатри, відбувається «колонізація правої півкулі лівою»).

І, звичайно, це – симуляція, коли домінує віртуальність, і людина врешті-решт більше довіряє симулякрам, ніж власне перевіряє правдивість чогось, або взагалі ставить питання про реальність тієї чи іншої події. З’являється легкість буття, бажання жити одним днем.

– У зв’язку з цим, ваша думка стосовно того, що називають «Новим медійним тоталітаризмом»?

  • Так, це неодмінно слід зазначити: саме – новий медійний тоталітаризм, який зараз також осмислюється. Це власне ідеологічне конструювання світу, яке безперечно пов’язано з симулякром ізоляції. Через це у нас і такий інформаційний потік, оскільки в нього закладено тоталітарний ресурс. Це явище також буде деталізовано досліджуватись, і тут без постмодерністів, без їхніх «діагнозів» і без їхніх пророцтв абсолютно неможливо.

  • Вам, напевно, добре знайомі праці Жана Бодрійяра. Оскільки прийнято вважати, що саме він першим ввів цей термін серед філософів. Чули ви напевно і міф про те, що Бодрійяр, використовуючи слово «симуляція», посилався на певний уривок з тексту Танаха, в якому пророк Еклезіаст використовував цей термін. Після 10 років з того часу, коли Бодрійяр увів це поняття і почав його вживати у своїх працях, у різних доповідях і т.д., у інших вчених виникли питання, вони почали пошук у древніх єврейських текстах слів цього пророка. І не знайшли. Але вже пройшло багато часу з тих пір, термін цей став постійно вживаним та прийнятим у науковому товаристві… У Жана Бодрійяра є навіть така праця під назвою «Симулякри та симуляції».

  • Так, розумію, але безперечно вони усі піднімали цю проблематику. Наприклад, я рекомендую подивитись праці Жиля Дельоза, оскільки у нього взагалі «симулякр» одне з центральних понять. Просто у Бодрійяра світ більш апокаліптичний, якщо можна так сказати, а для Дельоза – це спроба нової філософії, опора для нової метафізики.

– Кілька слів про ключові моменти філософії постмодерністів ХХ століття: що допоможе точніше зорієнтуватись у цій течії з точки зору найбільш видатних його представників?

  • Відповідь на це питання, до речі, робить ще більш зрозумілою і роль Бодрійяра в цій течії постмодерністів. Постмодернізм в філософії тримає акцент насамперед на історії, на критиці влади, робить ще більш зрозумілим соціальний розвиток, критику культури. Оскільки існують ще методологічні елементи: структуралізм і постструктуралізм.

Почав би я, як це не дивно звучить, з Жака Дерида. Якщо коротко, то ключовою в його філософії була критика фоно, лого-, фалоцентризму. Це дуже важливий момент. При всій складності, наприклад, трактування критики усного мовлення, її домінування в європейській культурі, і, наприклад, домінування логосу, все ж ці домінації привели до фалоцентризму. Більш простою мовою, це критика патріархальності, яка властива історично і інтелектуально європейській культурі. Якраз ідеї фемінізму (розумного філософського фемінізму) ми можемо знайти насамперед у Дерріда. І я рекомендую сучасним людям його праці, щоб з’явилося більш глибоке розуміння боротьби жінок, відстоювання ними свого справжнього значимого місця в культурі, а не як якогось дивацтва. Адже навіть чоловіки у багатьох випадках очолювали цю боротьбу. Тому саме у цьому контексті рекомендую звернути увагу на Дерріда. Він нагадує, що саме Жан Жак Русо приблизно в XVIII столітті – перший з філософів, хто відвів жінці достатнє місце в своїй філософії. І саме це століття стало вирішальним не просто для поділу на статі, але й для формування наших основних ідейних гендерних орієнтацій, оскільки до цього з часів Стародавньої Греції жінки вважалися лише «поганими» чоловіками.

Наступний філософ Мішель Фуко. Так-так, Поль-Мішель Фуко, французький філософ, теоретик культури, історик. Може бути, в силу своїх захоплень психологією і передусім історією (він створив першу у Франції кафедру історії систем думки), він завжди звертав увагу на ту колізію, яка існує між владою і дискурсом. Що таке дискурс? Фуко повністю не дає відповіді на це, але показує, чому так важко дати чітке визначення цьому терміну. Причина є простою – саме дискурс окреслює будь-яке визначення термінів. У цьому і суть проблеми. Це те, що задає диспозиції входження у мовний процес. Тобто, коли людина щось говорить, вона завжди є елементом якогось дискурсу, який вже в деякій мірі вказує і дозволяє їй щось говорити, а щось не говорити. Тобто, людина по-різному буде розмовляти з дітьми, з академіками, з представниками влади або з колегами. Також, безумовно, це викриття влади у будь-якому вигляді (наприклад, біополітика, яку я вже згадував). Це вкрай важливий момент розвінчання таких простих істин. Наприклад, що «безумство, як психічне захворювання, завжди існувало». Це не так. Тільки, коли виникає медичний дискурс, виникає психіатрія, психіатричний дискурс. До цього моменту його не було. Це дуже важливий момент, який у своїй філософії описував Фуко.

Наступний філософ – Жиль Дельоз. Він, безперечно, пророк Інтернету. Його концепт «різоми» у другому томі його праці «Капіталізм і шизофренія» – це шедевр. Рекомендую до нього звертатися з цієї тематики. Тому Дельоз – це дійсно реальний філософ, який передбачив цю віртуальну реальність, Інтернет і так далі. Більш того, відомий усім фільм «Матриця» концептуально був узятий власне з ідей в тому числі Дельоза. І в цьому немає ніяких сумнівів, оскільки віртуальність у фільмі займає дуже важливе місце.

Наступний постмодерніст – Ролан Барт. Концепт інтертекстуальності і культури як тексту. Що це означає? Зараз багато говорять про те, що всі один в одного щось беруть. Наприклад, кожній начитаній людині відомо, що великий російський байкар Іван Крилов читав байки Ла Фонтена, який, у свою чергу, напевно щось чув про лазні Езопа. Деякі сучасні літературознавці вважають Олександра Пушкіна і Михайла Лермонтова перекладачами Байрона, Шиллера, Гейне і Шеньє. Безперечно, це критика концепції авторства та власне вихід на поняття тексту. Це дуже важливо перш за все тим, що термін «гіперпосилання до тексту» був би неможливий без цього філософа. Рекомендую ознайомитися з його працями, оскільки важливі роздуми про це.

Наступним постмодерністом, якого вже згадували, є Жан Бодрійяр. Він відомий, звичайно, не тільки через поняття «симулякр». Можна багато говорити про симулякр і пов’язані із ним симуляції, але Бодрійяр показав головне – що таке симулякр, і як він повинен розумітися. Головне в симулякрі те, що людина взагалі не ставить питань про реальність. Вона, по суті, живе без питань «Що таке буття?», «Що таке сенс життя?» і тому подібне. Людина, як то кажуть, просто живе. День у день. І у неї немає потреби в питаннях про істину того, що стається з нею, потреби застосовувати «критичне мислення», як модно зараз говорити. (Хоча при зустрічі із цим термінологічним оборотом мені завжди хочеться запитати: «а яке мислення не є критичним?»).

Останній філософ, якого я хочу відзначити, був популярний в 1990-і роки, Жан-Франсуа Ліотар – франко-канадський постмодерніст. Назва його роботи «Стан постмодерну» якраз і дала назву для цілої епохи, визначило постмодерн тим, яким він є. Важлива ідея Ліотара полягає у тому, що він показав критику так званих метанаративів. І пояснив, що їхнє руйнування відбувається від недовіри – люди вже не можуть читати величезні романи, писати їх, не можуть навіть думати такими величезними наративами. Тому все подрібнюється. Крім цього, Ліотар описав концепції інформаційного суспільства. Звичайно не він один, але Ліотар був одним із провідних мислителів в цьому плані.

Це, якщо більш-менш, коротко про ключові ідеї провідних постмодерністів. Безумовно, постмодерністів набагато більше. Є й американські постмодерністи і представники постмодерну з інших країн (зокрема з Німеччини). Я описав самі ключові і значущі імена у постмодернізмі, чиї ідеї, на мою думку, стали класикою філософського постмодернізму.

– Дозвольте останнє запитання. І теж – коментоване. Ви згадали фільм «Матриця». Відомо, що концептуально у цьому фільмі велику роль відіграли праці Бодрійяра. Навіть його книга була показана в одному з кадрів фільму – «Симулякри та симуляції», як і сама ідея того, що людство, по суті, переходить у віртуальну реальність. Це один з тих прогнозів на майбутнє, які ви озвучили, як один з варіантів розвитку ситуації. Це і само по собі передбачає, що людина у перспективі вже фізично не буде живою у тому сенсі, як ми звикли. Яскравий приклад: людина, у якого заблокували аккаунт в одній із соціальних мереж, розцінює це як закінчення життя. Це дуже яскрава ілюстрація. Тому дозвольте задати таке питання. Якщо подивитись умовно на всю філософію, починаючи з далеких часів, потім епохи Відродження, філософи ще тоді говорили про те, що людина – це не тільки тіло, але ще і певна духовна складова. Піднімалися досить вагомі питання сенсу життя, значення смерті тощо. І переходячи у сучасний світ, у філософію XX-XXI століття, з тенденціями сучасності і прогнозами на майбутнє, де людина все частіше розглядає себе виключно як тіло, і часом навіть «деградує» до стану тваринного … На ваш погляд, чи не призведе це до тому, що «Матриця» стане нашою реальністю, в якій людина дійсно перестане бути людиною у тому сенсі, як це прийнято?

  • Можливо, відповім неординарно, але про це я вже говорив раніше і на своїх лекціях в університеті, звертаючи увагу на цей фільм. На мій погляд, у фільмі «Матриця», принаймні у першій її частині, показаний людський рай. Власне, людина хоче нічого не робити, жити в ілюзії і все.

Що стосується нашого майбутнього, як воно буде виглядати – насправді, це вже інше питання. Оскільки вже зараз маємо беззаперечну критику того, що віртуалізація не може витіснити форми нашого тілесного існування. Дійсно, втрачаючи власне тіло, ми втрачаємо власне і людство, і людяність, і так далі. І навіть сучасне мистецтво існує, як своєрідна терапія повернення людей з цієї віртуальності, що пропонують нам комунікації (аж до того, що змушують людей перетворюватись, перевтілюватись у ролі тварин для того, щоб відчути свою спорідненість з чимось живим на планеті). Це важливий момент.

Я як філософ не можу і не маю права давати будь-яких остаточних відповідей. Тільки повторюсь з деякою часткою іронії про те, що у фільмі «Матриця» зображений людський рай.

Свого часу такий відомий філософ як Ханс Блюменберг, феноменолог і герменевт, поставив питання про те, якщо культура – це постійна робота контролювання та переробки тіла, то де та межа, подолавши яку, ми припинемо бути людьми? Коли ми станемо роботами, які виготовляють себе? Чим робот відрізняється від людини? Тим, що роботи будують роботів, і що вже немає таємниці тіла. Людина напружено прагне до «раю», в якому їй нічого не треба робити – тільки фантазувати у вигляді якихось комп’ютерних симуляцій, а за неї в реальному світі все будуть робити роботи. Або людство зможе якимось чином розвинути свою чуттєвість, яка не піддається тортурам нашої цивілізації, оскільки емоції і почуття стають все більш грубішими в світі, де важливим є виключно передача інформації.

Замість переживань, які могли би бути різноманітними і повчальними, у сучасної людини часто настає паніка. Будь-яка відповідальність і етика мають ґрунтуватися на якихось тонких переживаннях в світі. Нам не вистачає цієї делікатності, чуттєвої делікатності, якоїсь тілесної розумності, яка у даний час стала більш грубою, адже техніка вже не дає нам стільки реальних можливостей для переживання світу. Ще Маршал Маклюен говорив, що «техніка іноді нас замінює». Але зараз ми вже можемо стверджувати крізь призму сучасних авторів – дійсно, техніка, яку описував Бодрійяр, засоби масової інформації створюють нам реальність, яка нами переживається нейтрально, тобто, не викликає ніяких емоцій, а значить не викликає питань до цієї реальності. Значить, людина починає «тупо» дивитися телевізор, або «зависати» в Інтернеті і так далі. Цей процес називається у сучасній теорії культури седитацією – унерухомленням тіла. І врятувати нашу людську чутливість, нашу тілесність – ось одне із найважливіших завдань, що стоять перед сучасними філософами, і людством, до речі, також…

Повна версія інтерв’ю доступна за посиланням: https://youtu.be/N-QSaAZL-ns

Подписывайтесь на наш Telegram канал: https://t.me/lnvistnik

 

Автор – журналіст Майя Шнедович

Leave a Reply