Судова влада та шляхи її удосконалення

Українська судова влада вже давно  потребує суттєвих реформ, доробок і удосконалень, про що говорять авторитетні експерти в цій галузі. Не залишилися поза увагою ця проблема й у монографія «Протидія судовому розгляду у кримінальних провадженнях та шляхи її подолання у сучасних реаліях», автори  якої – Одерій Олексій Володимирович  та  Мудрецький Роман Володимирович (суддя Дніпровського апеляційного суду).  Наш спеціальний кореспондент    поспілкувався  з  Олексієм  Володимировичем  – авторитетним експертом – криміналістом, професором кафедри кримінального процесу та криміналістики Донецького державного університету внутрішніх справ, доктором  юридичних наук, професором.

Кілька слів про вашу монографію «Протидія судовому розгляду у кримінальних провадженнях та шляхи її подолання у сучасних реаліях».

Подолання протидії як досудовому розслідуванню, так і судовому розгляду було і залишається на нашу думку актуальним питанням.   На теперішній час,  актуальність лише збільшується з огляду на багатогранність та різноманітність такого явища, як протидія. Мається на увазі коло суб’єктів, способів протидії, що з часом лише збільшується, трансформується і вдосконалюється, що і було нами проаналізовано. За суб’єктами – від учасників кримінального провадження до організованих злочинних угруповань, їх  корумпованих  зв’язків тощо.  За способами протидії – від приховування слідів злочину до неприкритого втручання у здійснення правосуддя, в тому числі шляхом впливу, тиску на суддів та учасників кримінального провадження.

Актуальність теми монографії збільшується й з огляду на те, що робота є першою на монографічному рівні, що комплексно відображає проблеми подолання протидії саме на стадії судового розгляду кримінальних проваджень з урахуванням особливостей стадії судового розгляду (відкритість, гласність, одночасність участі всіх сторін кримінального провадження в судовому розгляді та інше).

На сьогоднішній момент часу в уряді України існують ініціативи (задуми),  спрямовані на “гуманізацію” кримінальної відповідальності (заміна позбавлення або обмеження волі на якісь корисні роботи). Як на вашу думку,  чи на часі подібні зміни в Україні? Чи слід “гуманізувати ” (пом’якшити) кримінальну відповідальність?

Це питання не було об’єктом нашого вивчення, проте  спробуємо відповісти.

На нашу думку,  гуманізація кримінальної відповідальності має сенс, оскільки сама відповідальність має на меті не лише кару, а й перевиховання особи та певні превентивні заходи в суспільстві, спрямовані на попередження інших злочинів. Адже треба мати на увазі, що після відбуття строку покарання людина повертається до звичайного життя у суспільстві та державі. Тож, кримінальне покарання перш за все повинно приносити користь суспільству. Якщо, внаслідок гуманізації,  список видів покарання буде доповнено такими видами, що по своїй суті зводиться до виконання засудженим корисливої для суспільства праці, в цьому немає нічого поганого. А навпаки  – це добре.  Слід враховувати, що пенітенціарні установи переповнені, а на їх утримання витрачаються немалі кошти. Змінами до кримінального кодексу України, що стосуються впровадження відповідальності за кримінальні проступки,  вже запроваджено певну гуманізацію покарання. Тож, за деякими нетяжкими кримінальними правопорушеннями і можуть бути застосовані більш лояльні та корисливі види покарання. Звісно ж,  мова не може йти про тяжкі злочини, де особа повинна нести відповідне покарання, пов’язане з обмеженням її волі.        

Прискорення судового розгляду справи чи не вплине на саму якість його розгляду?

Діючим кримінальним процесуальним кодексом України запроваджено певні спрощення кримінального провадження – це: 1) не дослідження певних доказів щодо обставин, які ніким з учасників не оспорюються (ст.299 КПК); 2) угоди про примирення з потерпілим та про визнання винуватості; 3) розгляд проваджень  щодо кримінальних проступків.

Застосування таких спрощених (прискорених) процедур, на наш погляд, не буде впливати на якість розгляду, але за умови повного дотримання процесуального закону з роз’ясненням особам цієї процедури та її розуміння останніми. Навпаки, прискорення покликано спростити процедуру розгляду, розвантажити суд, зберегти час.

Намагання ж органами досудового розслідування,  зацікавленими особами протиправно скористатись можливістю прискореного розгляду справи в такий спосіб вже може мати ознаки протидії, про що йдеться мова і в монографії.

На практиці перебуває в центрі уваги та викликає дискусії спрощена процедура розгляду кримінальних проваджень щодо проступків, коли судове засідання взагалі не відбувається, а суддя виносить вирок без участі сторін за матеріалами, що надані слідством, де має бути підписана про це на досудовому розслідуванні згода обвинуваченого за участі захисника. В цьому сенсі є підґрунтя для зловживання, коли згодом виявляється, що особа взагалі не бачила свого захисника та щось підписала не розуміючи змісту цих документів та правових наслідків.

Як на вашу думку –  чи слід доповнити кримінальний кодекс кваліфікацією, яка б передбачала відповідальність за вчинення серійних вбивств?

Боюся помилитися, але поняття «серійні вбивства» з’явилося у науковому лексиконі наприкінці 70-х років ХХ ст. спочатку за кордоном, а потім й у нас. Переважно воно зустрічається у роботах науковців, інколи у певних офіційних документах правоохоронних органів, але у кримінальному кодексі України таку кваліфікаційну ознаку Ви не знайдете. Можливо,  це пояснюється тим, що й дотепер  єдиного підходу  до визначення як серійних злочинів, так і серійних вбивств ми не маємо. Більше того, статистика серійних вбивств не ведеться, хоча на думку окремих науковців кількість нерозкритих злочинів такого характеру зростає. На відміну від інших злочинів, розкриття серійних вбивств має складності, які пов’язані з тим, що зазвичай відсутній зв’язок між  злочинцем та жертвою, а і вибір жертви залежить від хворої фантазії   зловмисника. До того ж, «серійники»  удосконалюють способи вчинення злочину (наприклад, вхід у довіру до жертви, приховування слідів…), а тому тривалий час є не викритими. Вони можуть мати доволі хорошу освіту, бути хитрими і в той же час сімейними,  шановними  людьми у суспільстві.  Мені на згадку спадає серійний вбивця дітей Анатолій Сливко (до речі, на його судовому процесі я був присутнім практично від початку до кінця), який мав звання заслуженого вчителя СРСР та  почесну грамоту за виховання молодого покоління від маршала Радянського Союзу І.С. Конева. Але це йому не завадило протягом 20-ти років (1964-1984 роки) вчиняти вбивства хлопчиків. Більш тривалий час вчиняв вбивства лише Сергій Ткач (25 років – з 1980 по 2005), який свого часу був відрахований зі школи міліції,  проте «встиг» попрацювати експертом-криміналістом. З його слів (а я з ним також особисто спілкувався) – лише фізична ізоляція від суспільства унеможливила вчинення останнім вбивств.

Звичайно, встановлення факту серійності потребує вивчення великого обсягу фактичного матеріалу, його співставлення, виявлення закономірностей за схожими ознаками, об’єднання кримінальних проваджень, тощо. Ще потрібно прийняти й до уваги той факт, що розголос інформації про серійні злочини завжди викликає тривогу у суспільстві. Тобто, наведені обставини, та ще й багато інших,  можуть нас дійсно спонукати до дискусії щодо доцільності передбачення у кримінальному кодексі окремої кваліфікаційної ознаки, яка б трактувала питання  відповідальності за вчинення саме серійних вбивств. Разом з тим, діючий кримінальний кодекс можливо вже й не слід «турбувати» такими ініціативами, оскільки саме зараз точиться дискусія щодо окремих положень нового проекту Кримінального Кодексу, де за злочини 10 ступеня, а саме до них віднесені вбивства, передбачається більш суворе покарання аніж тепер, зокрема на строк від двадцяти до тридцяти  років або довічне ув’язнення (ст.3.1.6. Санкції за злочини)[1]. Це питання для остаточного вирішення адресую до відповідних фахівців при цьому наголошуючи, що в орбіті криміналістичних досліджень серійні злочини взагалі, а вбивства зокрема, завжди будуть мати актуальність, оскільки складність їх розслідування очевидна, а тому потребує відповідних наукових криміналістичних доробок.

На сьогоднішній момент часу багато (ЗМІ в тому числі) говорять про низьку якість досудового кримінального розслідування, при цьому виправдувальних вироків більше не стає. Як Ви думаєте,  в чому причина?

Дійсно, наразі багато говорять і пишуть про зниження якості досудового розслідування. Тут причин може бути безліч. Але це питання є досить дискусійним. Помилки були, є і будуть завжди – і у суду, і в органу досудового розслідування. Бо судді та інші – перш за все люди. А людям притаманно помилятися. Справа в тому, що порівняно з минулою редакцією кримінального процесуального закону, стороні обвинувачення надано більш широке коло повноважень виправити ці недоліки з боку органу досудового розслідування в суді (зміна обвинувачення, відмова від обвинувачення в суді, надання доказів безпосередньо в суді, інші). Значні можливості і в суді безпосередньо дослідити обставини кримінального правопорушення, тим більше, що покази, надані на стадії досудового розслідування, не можуть братись до уваги як доказ. Тож, за умов змагального процесу, сторони можуть надати суду докази на підтвердження своєї позиції, а суд, як арбітр,  їх дослідити та зробити свої висновки, тим самим усуваючи ту неповноту та прогалини, що були допущені на стадії досудового розслідування (не йде мова про надання додаткових доказів, що не були розкриті сторонам в порядку ст.290 КПК України, а лише про більш ґрунтовне дослідження обставин кримінального провадження).

І в цьому сенсі збільшення чи зменшення кількості виправдувальних вироків не є показником – вони є там, де суд приходить до відповідних висновків і на практиці такі вироки залишаються в силі вищими судовими інстанціями.

16-го квітня 2021р. ви брали участь в міжнародній конференції «Актуальні проблеми СУДОВОЇ ЕКСПЕРТИЗИ и криміналістики». Які,на вашу думку,  зарубіжні практики варто було б впровадити в наше законодавство для ефективної і швидкої роботи суднової експертизи і криміналістики?

У період пандемії наукова спільнота широко стала користуватися можливістю приймати участь у наукових форумах у режимі  онлайн, чим скористався і я під час згадуваної конференції. На перший погляд,  Ваше питання можна визнати доволі простим, але це лише на перший погляд. Для відповіді на нього слід володіти необхідною інформацією щодо відповідних практик в інших країнах. Більше того, якщо Ви наразі поставите за мету знайти ґрунтовні дослідження з такого питання серед науковців  України, то мушу Вас засмутити, вони практично відсутні, за рідкісним виключенням на рівні тез або статті. З іншого боку, кожна пропозиція повинна «витримати» фахову дискусію щодо доцільності її застосування саме для нашого законодавчого поля. А  тому, з Вашого дозволу, відокремлю лише питання, пов’язане з оцінкою висновку експерта.

Так, відповідно до ст. 94 КПК України  висновки експерта як джерела доказів по кримінальному провадженню підлягають процесуальної оцінки за критеріями належності, допустимості і достовірності. І якщо за першими двома критеріями у суб’єктів оцінки (слідчий, прокурор, суд) не виникає труднощів, то щодо достовірності (оцінювання наукової обґрунтованості, ефективності застосованих експертом  методів дослідження і методик, об’єктивності висновків експерта) – навпаки. Науковці правильно наголошують, що суб’єкт оцінки висновку експерта за відсутності спеціальних знань не може самостійно встановити його достовірність (Г.К. Авдєєва, В.О. Коновалова), а  тому вірогідність помилки у прийнятті процесуальних рішень (з відповідними наслідками) є високою. На уникнення цього в різних країнах світу використовують (якщо говорити узагальнено, з огляду на різні правові системи),  незалежне рецензування висновку експерта (експертне консультування – Австралія; залучення технічних консультантів – Італія; обізнаних осіб – Нідерланди, Німеччина). В Україні незалежне рецензування висновку судового експерта не передбачено, хоча воно полегшило б здійснювати оцінку достовірності висновку експерта і безумовно сприяло б зменшенню слідчих та судових помилок. Крім того, можливо нам слід зробити більш вагомий (системний) крок, підґрунтям для якого є той факт, що в Україні на законодавчому рівні відсутня процедура (алгоритм дій) оцінки  висновку експерта, а тому цей сегмент заповнюють криміналістичні рекомендації, які доволі ретельно розроблені (саме про них мова йшла й у виступі шановної професорки В.П. Корж на згадуваній Вами конференції). Але це лише рекомендації. На мій погляд, доцільно звернути увагу на досвід США, де процедура оцінки висновку експерта законодавчо виписана, що певною мірою дослідив професор М.Г. Щербаковський у статті «Стандарти допустимості результатів експертних досліджень в судочинстві США та України: порівняльний аналіз» (2021р). Така позиція надала б можливість вирішити порядок оцінки наукової обґрунтованості експертного дослідження.

Автор Мирослав Бекчив

Підписуйтеся на наші ресурси:
Сторінка у Facebook:  www.facebook.com/odhislit/
Telegram канал:  https://t.me/lnvistnik
Пошта редакції:  info@lnvistnik.com.ua

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Leave a Reply