У звязку з професійною діяльністю…

В УКРАЇНІ ТА СВІТІ ЗАЛИШАЮТЬСЯ НЕ РОЗКРИТИМИ ДЕСЯТКИ ВБИВСТВ ЖУРНАЛІСТІВ

Почну з довідки: з січня по кінець червня 2020 року у 20 країнах світу було вбито 38 журналістів, «Справи» у відношенні чого досі  залишилися не розкритими. До списку потрапив і український журналіст Вадим Комаров, який помер після сильного побиття. У порівнянні з аналогічним періодом минулого року ця цифра знизилася на 42%. Тобто, у двадцятому році двадцять першого століття журналістів вбивали кількісно вже трохи менше, а розкривалися ці тяжкі злочини трохи більше, ніж за аналогічний період року дев’ятнадцятого. Мабуть, на такій  підставі неурядова організація Press Emblem Campaign вважає цей показник дуже  позитивним зрушенням в частині забезпечення охорони здоров’я та життя журналістів. Це так і формулюється: покращення ситуації.

Ситуація у цьому розумінні покращилася на Середньому Сході  – через зниження інтенсивності конфліктів у Сирії та Іраку. Хоча дослідники цієї сфери кажуть –  занепокоєння викликають дві країни: Мексика та Афганістан. У першій  у 2019 році уже вбили 9 журналістів, а в другій – 6. Основну відповідальність за це в Афганістані несуть терористи, а в Мексиці – злочинні угруповання.

Як все сказано, у списку є український журналіст Вадим Комаров. Він помер 20 червня у Черкасах після того, як 4 травня на нього напав невідомий чоловік та сильно його побив. Наразі поліція розслідує інцидент про побиття журналіста-розслідувача Комарова вже як умисне вбивство.

Георгій Ґонґадзе – не єдиний журналіст, із чиїм вбивством пов’язані імена українських високопосадовців, а Павло Шеремет – не останній журналіст, якого вбили в Україні. Від 1991 року в незалежній Україні загинули понад 70 журналістів. Сумний список відкриває ім’я редактора газети «Життя і праця» (Львів) Мирона Ляховича. Тепер, за давністю, не можна встановити не тільки обставин загибелі журналіста, а й точну дату смерті: одні джерела називають 1991 рік, інші – 1992-й. Нині практично неможливо достеменно встановити обставини та причини смерті багатьох зі списку загиблих журналістів. Зокрема, через те, що частину з них правоохоронці списали на самогубства, побутові злочини та пограбування. Можливо, почасти так і було, але водночас спрощений підхід до слідства міг приховати низку організованих вбивств. Тому не можна назвати точну кількість українських журналістів, яких вбили через їхню професійну діяльність. Як не можна точно сказати, скільки таких справ залишилися насправді нерозкритими. Можна лише припустити, що їх –​ десятки.

Радіо Свобода наводить невичерпний перелік журналістів України, у чиїх справах про вбивство так і не поставлена крапка. Ось деякі з них.

Вадим Бойко

Журналіст телекомпанії «Гарт» (Київ), загинув 14 лютого 1992 року від вибуху у власному будинку, обставини події достеменно не встановлені: прокуратура причиною вибуху назвала несправність телевізора, проте свідки заявляють, що бачили підпалені двері квартири, а медична експертиза встановила факт смерті до початку пожежі.

Колеги Бойка стверджували, що перед загибеллю журналіст перевіряв інформацію про торгівлю армійським майном і зброєю армійського угруповання, виведеного з НДР на територію України. Також загибель журналіста пов’язують із його розслідуванням про зникнення коштів Комуністичної партії Радянського Союзу. Справу Бойка то закривали, то відновлювали знову. Останній раз просунути розслідування намагалися у 2004 році, але результату це не дало.

Юрій Османов

Головний редактор інформаційного вісника Національного руху кримських татар «Аракет» (Сімферополь) був побитий невідомими і 8 лютого 1993 року помер від травм. Офіційна версія слідства – пограбування, але його особисті речі, як з`ясувалося  після нападу,  не були викрадені.

Журналіст Юрій Османов

Існують припущення, що його  смерть призвела до призупинення процесів вільного розвитку та реабілітації кримськотатарського народу у вже незалежній Україні.

Володимир Іванов

Головний редактор газети «Слава Севастополя» (Севастополь) загинув через вибух 400 грамів тротилу у контейнері для сміття 14 квітня 1995 року. Причиною замаху називають діяльність журналіста проти місцевих комерсантів, протест проти будівництва нафтопереробного заводу компанії «Югторсан» та підтримку ідеї вільної економічної зони в Криму. Існують припущення, що вбивство Володимира Іванова стало показовим – кількість гострих критичних статей севастопольських журналістів різко скоротилася.

Ігор Грушецький

Кореспондента газети «Україна-Центр» (Черкаси) знайшли неподалік власного будинку мертвим від удару в потилицю 7 травня 1996 року. Вдома у журналіста знайшли дві теки з міліцейських архівів. Незадовго до смерті загиблий нібито розповів, що давав свідчення як свідок в кримінальній справі, в якій серед обвинувачених був син високопоставленого чиновника міліції Черкас.

Ігор Бондар

Директора телекомпанії «АМТ» (Одеса) вбили 16 травня 1999 року разом із суддею Борисом Віхровим. Двоє невідомих розстріляли автомобіль судді неподалік його домівки. Перед вбивством Віхров працював над справами щодо діяльності одеського міського голови Руслана Боделана. Ігор Бондар як тележурналіст висвітлював пошуки юриста Сергія Варламова, який зник після передачі до суду матеріалів щодо Боделана.

Георгій Гонгадзе

Співзасновник і перший головний редактор сайту «Українська правда» (Київ) був викрадений та убитий 16 вересня 2000 року. «Українська правда» на той час приділяла особливу увагу президенту Леонідові Кучмі, українським олігархам та критиці офіційних засобів масової інформації.

Під час акції пам’яті про Георгія Гонгадзе

У Верховній Раді були оприлюднені аудіо  записи, таємно зроблені майором Управління державної охорони Миколою Мельниченком в кабінеті президента України. На них Леонід Кучма говорить про Георгія Гонгадзе з керівником МВС Юрієм Кравченком, генпрокурором Михайлом Потебеньком, головою СБУ Леонідом Деркачем і головою Адміністрації президента Володимиром Литвином. Зокрема, в записах фігурує вказівка Кучми Кравченку «розібратися» з журналістом, а також фрагмент, де Кравченко звітує про проведену роботу.

Оприлюднення запису викликало потужний суспільно-політичний резонанс. Ці події стали початком низки протестних рухів в Україні. Вбивство Гонгадзе і «плівки Мельниченка» істотно вплинули на українську політику та загалом новітню історію України.

Лише 2011 року колишній начальник головного управління кримінального розшуку МВС Олексій Пукач зізнався, що власноруч вбив журналіста. Під час судового засідання Пукач назвав замовниками вбивства Леоніда Кучму, Володимира Литвина та Юрія Кравченка. Останній ще у 2005 році, за офіційною версією, покінчив життя самогубством. Цю заяву суд не врахував, а «плівки Мельниченка» визнав недостатнім доказом для звинувачення екс-президента Кучми.

У 2013 році Печерський суд Києва засудив Пукача за вбивство Гонгадзе до довічного ув’язнення. Ще раніше було покарано трьох колишніх працівників міліції, які брали участь у викраденні Гонгадзе. Відтак, виконавці вбивства Георгія Гонгадзе покарані судом, тим часом замовники злочину не встановлені та не засуджені.

Ігор Александров

Головний редактор, ведучий телерадіокомпанії «ТОР» (Слов’янськ). Журналіста забили бейсбольними бітами у приміщенні телекомпанії.

Журналіст Ігор Александров

Александров розслідував зв’язки місцевої влади з криміналітетом. Незадовго до нападу він провів кілька прямих ефірів із колишніми працівниками управління боротьби з організованою злочинністю. Вони розповіли про замовні вбивства бізнесменів Донецької області і звинувачували правоохоронні органи і владу у зв’язках із криміналітетом. Журналіст пообіцяв оприлюднити інформацію про замовників та виконавців низки вбивств. Проте, наступна програма в ефір вже не вийшла.

Спершу правоохоронці взагалі не взяли до уваги професійну діяльність Александрова. Прокуратура «призначила» винним безхатченка із Краматорська Юрія Вердюка. Пізніше суд виправдав Вердюка через відсутність доказів проти нього. Лише у 2006 році апеляційний суд Луганської області виніс вирок 12 членам організованого злочинного угруповання, на рахунку якого була низка зухвалих убивств, у тому числі і Александрова. Злочинці отримали від 6 до 15 років позбавлення волі. Замовники злочину ?  Так-так, не встановлені.

Нині, через 17 років після вбивства Ігоря Александрова, рідні та близькі журналіста переконані, що лишаються непокараними організатори цього злочину.​

Олесь Бузина

Письменник, публіцист, відомий своїми антиукраїнськими поглядами, колишній головний редактор газети «Сегодня» (Київ), убитий 16 квітня 2015 року біля власного будинку. За даними МВС, вбивцями були двоє невідомих в масках. Слідство визнало, що вбивство замовне і пов’язане з професійною діяльністю журналіста.

Журналіст Олесь Бузина

Президент Петро Порошенко та інші представники української влади називали вбивство спробою внутрішньополітичної дестабілізації в країні.

Через два місяці після злочину міністр внутрішніх справ Арсен Аваков заявив, що вбивство розкрите, а підозрюваних у скоєному затримали. Ними виявилися Андрій Медведько та Денис Поліщук. Медведько був активним учасником Майдану, а також керівником Печерської районної організації ВО «Свобода» в Києві, наприкінці 2014 року служив в зоні АТО в складі батальйону МВС «Київ-2». Поліщук також учасник війни на Донбасі, висувався на виборах до Верховної Ради в 2012 році від політичної партії «Українська національна асамблея». Справа розглядається у суді, проте обвинувачені заперечують причетність до вбивства. Родичі Бузини говорять про затягування суду.

Павло Шеремет

Журналіст «Української правди» (Київ) Павло Шеремет загинув 20 липня 2016 року внаслідок вибуху автомобіля в центрі столиці. Автомобіль належав керівнику «Української правди» Олені Притулі.

Шеремет протягом останніх п’яти років проживав у Києві. До переїзду в Україну він працював власним кореспондентом російського «Первого канала» у Білорусі, однак згодом залишив Росію, за його словами, через політичні переслідування.

Журналіст Павло Шеремет

Наприкінці 2019 року Національна поліція назвала підозрюваних у причетності до вбивства Павла Шеремета: сержант Сил спеціальних операцій Андрій Антоненко (Riffmaster), військовий медик Яна Дугарь та волонтер Юлія Кузьменко. Крім того, за даними МВС, ветерани збройного конфлікту на Донбасі Інна Грищенко («Пума») і Владислав Грищенко («Буча») – «становлять оперативний інтерес для слідства у справі Шеремета».

Андрій Антоненко перебуває під вартою, а Яна Дугарь та Юлія Кузьменко – під нічним домашнім арештом. Наприкінці січня 2020 року екс-генпрокурор Руслан Рябошапка заявив, що слідству у цій справі не вистачає доказів для того, аби передати до суду обвинувальний акт.

Мітинг на підтримку Андрія Антоненка, Юлії Кузьменко та Яни Дугарь, підозрюваних у вбивстві Павла Шеремета. Київ, 14 січня 2020 року

У квітні цього року новий генеральний прокурор України Ірина Венедіктова заявила, що у провадженні про вбивство журналіста Павла Шеремета «видно кінець».

Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков головним мотивом вбивства журналіста Шеремета назвав дестабілізацію ситуації в Україні. Відтак, чи йтиметься у справі про замовників чи організаторів, наразі не відомо.

Вадим Комаров

Журналіст, блогер, громадський активіст (Черкаси) помер у лікарні 20 червня 2019 року, через 46 днів після того, як невідомі нападники завдали йому тяжкої травми голови. Це був не перший напад на Комарова. У 2016 році в нього стріляли, а у 2017 році побили. Журналістська спільнота Черкас переконана, що злочин пов’язаний із професійною діяльністю чоловіка.

Черкащани вшанували пам’ять журналіста Вадима Комарова

Правозахисник Валерій Макеєв припускає, що знає мотиви вбивць. Він каже, що Вадим Комаров випустив матеріал про зловживання місцевих органів влади, а також в день нападу мав отримати інсайдерську інформацію від правоохоронних органів, яка підтверджує, що один із високопосадовців черкаської ради уникнув покарання.

Одним із останніх матеріалів Комарова було розслідування про бунт в колонії під Черкасами, як там працює система і як ставляться до ув’язнених.

Слідчі нині перекваліфікували справу на умисне вбивство, а над розкриттям злочину буде працювати «посилена співробітниками центрального апарату Нацполіції група слідчих, яку очолив перший заступник голови відомства – начальник кримінальної поліції В’ячеслав Аброськін», – повідомляють в Національній поліції.

           Можна було б багато і в подробицях розмірковувати тут про поступовість змін у цій  чорній сфері  сучасного життя,   про їх позитивність та перспективи. Та вирішив я ухилитися від цієї розповсюдженої публіцистичної спокуси:  занадто вже серйозні тема, ідея нашої розмови, пам’ять про загиблих та тривога за майбутнє. Наразі у парламенті Україні йде обговорення проект закону «Про засоби масової інформації». Але чи відповість він  щонайменше на два  моїх питання:
1). Хто замовники вбивств журналістів та чому вони не встановлені, 2). Хто наступний у цьому сумнівному списку та як захистити життя журналістів?

 

Олександр САІНЧИН, академік УАН,
професор, доктор юридичних наук,
голова Гуманітарного товариства
Одеської регіональної організації
Української Академії Наук.

Leave a Reply