Життя без притулку…

 «Путівка у життя», «Республіка «ШКІД»,«Педагогічна поема» та інші пам’ятники літератури, що оспівують житіє радянських безпритульників революції і їх порятунок владою, при всій ідеалізації, зіткані з реальних історій. Ми пропонуємо вашій увазі одну з них – пов’язану з людиною, яка ось уже десятки років розповідає і сама всілякі історії. Журналіст Кім Канівський.

– Кім Борисович, ваші батьки адже з безпритульних, з цієї «касти»?

  • На жаль, і мої батьки, і ще 4 мільйони душ на території колишньої Російської імперії у ході громадянської війни та інтервенції. Кожен з них одного разу опинився у цьому незатишному статусі.

– Як ви відчували на собі вплив цієї обставини?

Ну, питаннячко… Спочатку суб’єктивно – ніяк. Просто не аналізував. Народився собі і народився. Як міг. Жив собі і жив. Здавалося, непогано. І навіть дуже добре. Будинок, сім’я, тато-мама. Батько в авторитеті. І країна – найкраща у світі. І вождь – всій їй батько рідний.

– Ви говорите про Сталіна?

Так, про нього. Як не дивно, я – його молодший сучасник. І у числі малих, середніх, великих радощів довго-постійно була і така, величезна: зараз там, високо-високо, нагорі, за богатирською зубчастою стіною сидить у своєму кабінеті товариш Сталін. Все бачить, все знає, всім керує. І, значить, горе не біда.

– Дитинство, стало бути, було щасливим?

Я і мої ровесники дуже часто, хором і поодинці, повторювали: «Спасибі товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство!». Часто фальцетиками виспівували пісні цього кола. Блага справа, їх було дуже багато. І що характерно – робили все це абсолютно щиро. Так вийшло, що я дуже довго не помічав вивороту того життя, мало що про неї знав. Деякі капосні прояви, звичайно, бентежили і спантеличували. Але дуже довго нічого не міняли у цілому.

– Свято це було недовгим?

– Коли я став … як би це сказати … відчувати, розуміти, синтезувати і аналізувати, батьки вже далеко відпливли у морі-океані життя від своєї дитячої безпритульності. І мало що про неї згадували. А випало воно на своєрідну і вельми контрастну епоху: народилися, відповідно, у дев’ятсот сьомому і дев’ятсот дев’ятому роках. Тобто у похмуру епоху царизму, яку деякі неспроста називають добрим старим часом. А у десять і вісім років виявилися раптом, що називається, на розломі часів. Все навколо, так чи інакше налагоджене і стояло по кутах, змішалося раптом, як у домі Облонських у Толстова в «Анні Карининій». Все лопнуло і полетіло, пардон, до чортової матері. Революція, після обридлої до чортиків «пірьялистичної» війни пообіцяла батькам іже з ними мир народам, землю – селянам, заводи-фабрики – робітникам (і тому підтримана народами), обернулася лютішою громадянською війною. Та ще й інтервенцією. Особливо вирувало все це у наших краях, на Південно-Заході, в Одесі. Втрати були величезні. Подумайте, скільки діток залишилося без догляду. Про це наговорено, написано, поставлено стільки всього – незлічиме число. Але справжня історія цього ще не створена.

 – Чому?

З тієї ж причини, по якій до сих пір, при всіх наших демократичних проривах, не відкриті багато відділів екс-спецхрану. Поки історія хоч трохи щадить читацькі нерви. Я особисто не уявляю, як можна було їм тоді, у тому дитинстві, вижити. Та ще й не звихнутися у тій м’ясорубці. В останньому, втім, я не впевнений: не йдуть з дитячої-підліткової моєї пам’яті деякі, скажімо так, дивності. У тому числі і дивацтва жорстокі, образливі, що руйнують логіку.

– Самі-то ви народилися багато пізніше, в іншу епоху?

   – Так, сам-то я народився і після революції, і після громадянської війни, і після інтервенції, і після НЕПу, і після періоду реконструкції. І після загострення класової боротьби у кінці тридцятих, докосили все, що хоч якось пам’ятало початки і обітниці революції. І після Хасана і Халхін-Гола, і після громадянської війни в Іспанії. І після Фінської незнаменитої. І після Другої світової. Я, можна сказати, з’явився на готовеньке. А їм випало щось інше. Тільки глибоко і безнадійно цивільні обивателі вірять у те, що перераховані вище події сприяли пом’якшенню характерів, великодушності, дружелюбності, згуртованості, людяності еt cetera. У вітчизняній літературі це так і значиться. Насправді, це був час неймовірного і майже безперервного озлоблення умів, сердець, характерів й іншого. Йшлося про виживання вельми своєрідної, багато у чому суперечливої і штучної, формації, що випадково склалася у країні. Різниця між лицьовою стороною і виворотом, завжди відрізнялися один від одного, ставала взагалі жахливою. Навіть Вітчизняна війна була багато у чому громадянською – хіба тільки у Львові німців зустрічали хлібом-сіллю? В Одесі – теж, запевняю вас. Відомо, що найжорстокіші – це громадянські війни, діватися нікуди, додому назад не підеш, будинок тут. І тому вони – самі врожайні у сенсі безпритульництва…

    – Виходить, вони, батько й мати ваші, пам’ятали навіть і трьохсотріччя Дому Романових?   

    – Виходить, так. І Першу світову, та інше. Дитячі долі, у числі доль взагалі, теж були різними. Чоловічок у вісім-десять років, що росте у сім’ї, дуже різко відрізняється від ровесника, що живе на вулиці. Та ще у стрілянину-різанину і голод. Коли трьохсотлітній непорушний Будинок Романових лопнув і розвалився, коли, як то кажуть, пішла писати губернія, діти без батьків виявилися не цікаві суспільству і державі, самими зайвими людьми. На великій війні (на громадянській – особливо) все – для фронту, все – для перемоги. А яка для фронту, для перемоги користь з дітей без батьків? Зайвий клопіт. Були, зрозуміло, й інші окремі випадки, як не бути. Бувало – і на жорстокій війні деякі люди залишалися людьми. Але у цілому…

– Вам відомо щось про своїх дідусів і бабусь?

Вельми небагато. Батько мого батька був залізничним машиністом, а значить, висококваліфікований робітник, який отримував солідну оплату: до 75 рублів на місяць. Коли корова коштувала 5-7 рублів. Техніка була дорога, імпортна, бельгійські паровози. За них валюта плачена. І майстрів наймали за хороші гроші, щоб вони добре за нею стежили і не пиячили. Для порівняння: у Купріна у «Поєдинку» піхотний субалтерн-офіцер, дворянин і напівротний командир Ромашов отримував сорок рублів на місяць. Тому батько ріс у відносно заможній родині, на головній пересипьскій вулиці – Московській, вулиці робочої аристократії. Ну, як Рішельєвська для всієї Одеси. Там жили дивовижні люди, заводські висококваліфіковані робітники. Майстри. Здоров’яки. Вони лили сталь і бронзу, як водичку, запросто справлялися із півторатонним паровим молотом. Майстерно водили паровози. Віртуозно точили метал і дерево. Діти зазвичай йшли по їх стопах, були міцненькими, компанійськими. У десять років від роду вплав виходили на зовнішній рейд – зустрічати ескадру з Севастополя. О дванадцять-тринадцять років – на завод, гавриками, учнями. Виходили у підмайстри, у майстри. За батьком – і сину честь …

– Батько був єдиним у родині?

Ні. Робочі сім’ї зазвичай були багатодітними. Старший брат, Михайло, 1898 року народження. Так-так, уявіть, у мене був рідний дядько, який народився ще у Х1Х столітті! Тітка Ганна, 1902 року. Брат Матвій, найвідоміший з прізвища, 1904 року народження. І мій батя, молодший. Мати – домогосподарка. Так би і жили. Але історія – матуся сувора: гримнула одного разу і назавжди. Машиніст і його старші діти заплатили капіталісту-наймачеві великою невдячністю: виявилися підпільниками, революціонерами, червоногвардійцями. Наскільки я знаю, глава сім’ї загинув під час Січневого повстання в Одесі 1918 року. Наш варіант жовтні-17 у Пітері. Червоногвардійці штурмували вокзал, де зміцнився курінь. Ховали там же, на площі – у 60-ті поставили гранітний куб з бронзовим вінком. А тоді була просто яма. І пагорб. З приходом у березні 1918-го німців, по Бресту, Михайло виїхав з дружиною на фронт. І у жовтні загинув на Північному Кавказі, під час знаменитого Сорочинського заколоту. Матвій працював тут у двох підпіллях, при німцях і при Денікіні. Мати спочатку залишалася вдома…

Ваш батько залишився зі своєю матір’ю? Як він став безпритульним?

У нового покоління одностороннє уявлення про безпритульних. Почерпнуте, в основному, з кінематографа. Зазвичай мається на увазі якась самотня, кинута дорослими, замурзана вулична істота, без батьківського призора. Але тоді теж виходило по-різному. Збивалися до купи, обживали горища-підвали. Виживали. Деякі з них потрапляли до армії і партизанів. Так вийшло і з батьком. При німцях мати-вдова з сином і дочкою хоч зводила кінці з кінцями. І з новою владою ще якось уживалися. Коли ж розгорілася громадянська, яка щохвилини змінювала владу у місті (а Матвій вже вийшов з першого підпілля і засвітився у комсомольських чинах) і перший раз прийшли білі, батька вивезли на бронепоїзді матроса Полупанова (у деяких документах він – Полуянов).

– Чому?

Так адже повісили б. Всім сімейством. Це вже були не ті лощені купринські прапорщики-поручики, а люди люто озвірілі, поранені, простріляні, проспиртовані. На Садовій на кожному ліхтарі висіло по два-три слюсаря. Ярмарочну старі ще довго називали Площа повішених …

– А далі?

Батько потрапив до південної групи Якіра, мотався по країні. Ходив з ним під стіни Варшави. І тікав з ними звідти – аж за Київ. Він був грамотним хлопчиком, тому що все-таки навчався не у недільній школі, а у платному училищі Йолкіна. Тому його визначили писарем до суду. У боях він не був. Третій ешелон. Але теж діставалося. Та й трибунал засідав вдень і вночі. Розстріли, розстріли. За боягузтво, за дезертирство. За відступ без наказу. За паніку. Йому належало бачити, протоколювати. Переписувати начисто. Навряд чи все це можна визнати корисним для формування здорової психіки підлітка.

– Та вже, мабуть. А мати?

Батько матері був так званий різноробочий. Вони і до революції жили біднувато. Від ідеології і політики були далекі. Глава сім’ї помер у перший же голод. А мати моєї мами відвела її, маленьку, у дитячий притулок, оскільки утримувати виявилося не на що.

Батько повернувся в Одесу у лютому двадцятого, разом з армією. Тоді вийшов наказ байстрюків всіх з армії прибрати. Але прізвище вже було знамените, старшого брата, як полеглого героя, вшановували, Матвій вже був комсомольським і партійним богом в Одесі – тому батька визначили у дитячий будинок для дітей революціонерів. Він називався трудкомуни імені Старостина (перший голова Ради народних комісарів Одеської Республіки, яка проіснувала всього три місяці після Січневого повстання і до приходу німців. Старостин на той час загинув, евакуюючи золотий запас Одеси). У цьому будинку хоч якось годували. А у матусиному дитбудинку було холодно і голодно. Та й таку вуличну дрантю там зібрали – мобілізовані владою виховательки боялися, розбігалися. Заклади ці були поруч, ще тоді і познайомилися.

– І у тата, і у мами все ж матері і якісь рідні були?

  • Для матері це не мало значення: вони не бачилися, не спілкувалися. А головне, допомогти їй нічим не могли. У батька – інакше: і Матвій його не кидав напризволяще, відвідував, брав до себе у міськком. Підгодовував. У трудкомуни Старостина було чимало таких «бронепідлітків». Та й батя вже був, хоч і чотирнадцяти не виповнилося, чоловіком цілком самостійним. Всього набачився. І біографія вже була яскрава, і анкета була чистою. Таким влада дорожила, їх висували на організаційну та керівну роботу. У батька були взуття, одяг, мило. Пайок. Мандат чопівця. Зброя. А у більшості просто нікого не залишилося – 1918-й, 1919-й, 1920-й, 1921-й, круглі сироти. Багато бовталися по вулицях, по підвалах, на горищах. Крали. І грабували. Курили, само собою, пили всяку погань, хворіли поганими хворобами. Пам’ятайте ільфопетровських безпритульних із «12-ти стільців»: один просив у Остапа Бендера десять копійок. Інші грілися біля чана з киплячою смолою. Так це – кінець двадцятих. А яким був їх початок!

– Відомо, що боротьба з безпритульництвом була доручена чекістам. Чому?

Це – один з історичних штрихів, що змушують і сьогодні вважати той уряд людьми серйозними. Одного разу вони підрахували, що їх – 4 мільйони по країні, від п’яти до п’ятнадцяти років. А влада вже засіла всерйоз і надовго. Чи не на рік-два, натирити і втекти – назавжди! І зрозуміла: через десять років це буде у тилу чотирьохмільйонна армія, від п’ятнадцяти до тридцяти років, озброєна, озвіріла, яка ненавидить звичайне життя, що не цікавиться ними. Вороги суспільства. Так, неспроста розібратися з безпритульництвом доручили саме силовій структурі – ВЧК-ОГПУ. Та й хто б ще з ними, клятий, знайшов спільну мову?

– Може, злочинний світ?

Пахани ними цікавилися, звичайно. Намагалися підгодувати-підпоїти деяких. Озброїти. Пускали у справу. По-моєму, перша радянська звукова кінокартина, «Путівка у життя» дуже точно схоплює ту атмосферу. Міліції було дуже не просто «виколупувати» дітей з горищ і підвалів, ті різали їх, стріляли у них. Гинули, калічилися міліціонери. Але у зруйнованій, побитій до напівсмерті країні знайшлися і сили, і час, і гроші для того, щоб сопливих бомжів прибрати з вулиці. У них відбивали звичку до голодної брудної вольниці, даючи і по морді, і по печінках. Але давали їм і їжу, і гарячу воду, і мило – а мило було валютою валют, висипний тиф же йшов, косив пачками. Давали чисті наволочки, простирадла, кров і ліжка. Одяг і взуття, головні убори. Давали напилок, молоток, стамеску. Ставили до верстата, щоб вони могли себе годувати і бути корисними країні. Їх включали до суспільства …

– А література і кіно не ідеалізують чи і цей процес?

Різниця між правдою мистецтва і правдою життя загальновідома. Але у якій книзі, у якому фільмі ви побачите-прочитаєте, скажімо, таке … Якось у старостинську трудкомуну пригнали криту вантажівку з американськими посилками. Заморські профспілки надіслали їжу і речі дітям Одеси. І у першу чергу їх направили до дітей загиблих революціонерів. А ці байстрюки зібрали мітинг на подвір’ї і категорично відмовилися приймати подачки від капіталістів. Такі мови там закатували! Вожаті їх вмовляли, що це, мовляв, від робочих організацій і потрібно брати, потрібно їсти, тому що ви наше майбутнє. Ні, тверде ні! Дорослі втомилися їх вмовляти і розійшлися по своїх кутках. А коли повернулися до машини, вона була повністю порожня. Пацани затіяли всю цю справу не тільки для того, щоб постояти за честь юних пролетарів, а й щоб розтягнути все, щоб іншим дитбудинкам не дісталося. Це – не кіно. Це – не література. Це реальність.

– І що? Чи не шукали?

Звичайно, шукали. Перевернули все. Але у мене у вухах досі слова: «Ми вміли ховати так, що шукати було марно». Взагалі кажучи, ці історії призначалися не мені, я слухав їх з-під столу. Було у мене улюблене місце під круглим обіднім столом у великій кімнаті: дубове перехрестя між ніжками і круглий майданчик. Багато всього я встиг почути і запам’ятати перш, ніж перестав поміщатися на тому п’ятачку. А за столом сиділи ці самі пацани – тільки набагато старші: фронтовики, офіцери, керівники підприємств. Їм тоді було близько сорока або трохи за сорок. Вони були багато молодше, ніж я сьогодні. Однак пройшли через таке …

– Кого б з них ви згадали зараз?

Нецікавих людей там не було. Життя кожного з тих застольників-співрозмовників – Відкрита Книга Буття. Борис Галінський, тезка і друг батька по трудкомуні. Батько у двадцять сьомому поїхав до Туркестану, у Мари, у кавалерійську школу. А він – до Севастополя, на главбазу Чорноморського флоту. Капітан другого рангу Галінський став організатором і першим начальником футбольної команди «Чорноморець». Це він фактично зробив стадіон «Харчовик» – «Чорноморцем». І написав книгу «Чорноморці», яка тепер визнана раритетом. Я приятелював з його сином Толею. Приятель батька по Туркестану Ігнатьєв був потім міністром державної безпеки СРСР. З Кириченко він приятелював в одеську оборону, а він потім був – перший секретар ЦК КПУ. І Гуревич у нас сидів, і один з братів Абалакова, знаменитих фронтовиків і альпіністів. А взагалі почитайте глави мого роману «Я йшов до своїх …» – дуже відомі в історії люди зображені пам’яттю хлопчика з-під столу. На жаль, поки це можна зробити тільки на моїй сторінці Фейсбук.

– Але отроцтво і юність ваших батьків тривало і після громадянської?

Батько звернув на себе увагу долі і влади, відразу ж пішов по комсомольській і військовій частині. ЧОП кинули до Люстдорфу (Чорноморка), там повстали німці-колоністи. І він отримав першу кулю. А мама була, так би мовити, однією з багатьох. Вона виживала. Її навчили робити рукавички, там був такий станочок німецький, і вона могла себе прогодовувати. Вони з батьком не були нареченими, просто – знайомими. Але він був керівним товаришем, а вона з тих, про кого не пишуть. Його визначили у технікум, але там теж не дали довчитися, направили у кавалерію. Був тоді такий лозунг: «Комсомол – на коня!». Тягнули тих, хто знайомий з цією справою. Він добре знав коня під сідло, оскільки кінним порядком той трибунал тікав з Польщі. Про це, до речі, яскраво повідав Бабель у «Кінармії». За що і поплатився головою.

– А чому Туркестан?

Не знаю, кому спало на думку хлопців з повноводної чорноземної України посилати до Туркестану. Але він і його приятелі став курсантами команди однорічників у Марах. І випустився комвзвода у Кушку, саму крайню точку Півдня СРСР. Знаменитий вісімдесят першого кавполка. Так звана остаточна ліквідація басмацтва. Там і тоді батько вступив у партію. І вже думав про кінноту на все життя: тоді вона у молоді була казково популярна. Але у тридцятому Наркомвійськсправ отримав повідомлення про повну ліквідацію басмацтва. І округ стрясає скорочення. Батька відкликали до Одеси. І визначили секретарем парторганізації, завідувачем … відділом кадрів міськкомунгоспу.

– Він добре розбирався в економіці міського господарства?

Думаю, спочатку ще менше, ніж подальші гурвіци і боделани. Взагалі, тодішні призначення членів партії були вигадливі. Вже на моїй пам’яті його одного разу призначили (формально – вибрали), уявіть … головою правління промислової артілі. Ну, це було … як сільгоспартіль, як колгосп, тільки у місті. Підприємство промкооперації. Що він міг у цьому розуміти? Але влада тоді довіряла тільки тим, хто був пов’язаний з нею кров’ю. Ось і перекидали, призначали і перепризначували. У шістдесятих батько був призначений… директором меблевої фабрики. Як ви думаєте, великим він був фахівцем з виробництва меблів? Допомагали, мабуть, потім-кров’ю вбиті з дитинства на війнах тверезість, кмітливість. Витримка. Підбирав тямущих заступників і помов-фахівців, підбирав і розставляв кадри. У тридцять четвертому одружився на тій самій, з отроцтва знайомої. До чого вони у моєму полі зору були різними людьми – пером не описати. Але, тим не менше, плодом цього шлюбу стали четверо дітей.

– Вони вам розповідали про ті роки?

  • Як і багато, дуже багато людей того покоління, вони взагалі були небагатослівні. Вождь улюблений, схоже, назавжди відбив охоту говорити про те, про що можна промовчати. Я, наприклад, дуже багато про них і героїчних своїх родичів дізнався не від тата-мами, а через багато років після їх відходу з життя, із листування з ветеранами далеких подій. Я вже працював у газеті, писав п’єсу про громадянську війну для нашого ТЮГу і працював над історією молодіжного руху тут, на Південно-Заході. Розшукав через партархів тих, хто у громадянську в Одесі створювали молодіжну і парторганізації, міліцію, чека. Вони у двадцяті високо злетіли. І майже всі у кінці тридцятих низько впали. Ось з тими, хто дивом вижив, я і листувався. Вони добре пам’ятали моїх предків по підпіллю і фронтах. Тепер їх давно вже немає, залишилася феноменальна колекція листів і документів.

– Але ж ви могли і тата-маму порозпитувати…

Коли стала заїдати мене така допитливість, у будинку склалася дивна обстановочка. В цілому, за тим столом вже ніхто не збирався. Спілкувалися мало. Звичайно, можна було б і порозпитувати. Але я все відкладав. А потім вже і не з ким було. Дещо вдалося відновити потім, без них.

– Наприклад?

Загалом, вони до самої війни жили цілком стерпно. Навіть на наші часи. Тим паче – за тодішніми. Але почалася війна, батько відразу пішов в армію. В обороні Одеси був комісаром батальйону. У мене є цікавий пропуск: «Дан настоящий комиссару Первого Ильичевского фортификационного батальона в том,  что ему разрешён въезд и выезд из Одессы». Видано 11 листопада 1941 року. А 16-го вже німці були тут. Наші нарили, налаштували цих споруд. Довелося все кинути. Він з батальйоном йшов з останніх, на «Комінтерні» – був такий крейсер.

– А мати?

Сім’ї одеської парторганізації вивезли акуратно і організовано. А він пішов на Севастополь. Незабаром під Новоросійськом його підбили. Госпіталь. Потім знову фронт. Звичайне життя польового офіцера: два-три бої, поранення, госпіталь, тил, санаторій і знову фронт. І знову два-три бої – ну п’ять – і знову госпіталь. Батько форсував Віслу, дійшов до Кюстрина, там підбили вже остаточно, Мав померти, але не помер, лікували у Лодзі. Був в ОПРОСі, окремому полку резерву офіцерського складу, куди зводили з госпіталів видужуючих, але ще не отримавших призначення.

– Десь у той час ви і народилися?

  • Своїм хрещеним батьком, поганий він чи хороший, вважаю Лаврентія Берію. Навесні сорок шостого він написав листа Сталіну: там, за Віслою, дуже багато полячок – у положенні, командири частин завалені рапортами офіцерів про одруження. У таких інтимних зв’язках помічені і ті, у кого в СРСР – сім’ї. Та й міжнародні шлюби були заборонені у СРСР (про це спектакль «Варшавська мелодія»). І ось, моя матуся не знала, що з чоловіком, у списках втрачених він не значився, тому пенсію вона не отримувала. Сталін наклав резолюцію: за 48 годин ОПИТ розформувати, хто отримує призначення, тих частинами, а хто у запасі, всіх до військкоматів за місцем призову.

– Тепер зрозуміло, чому у вас Берія – хрещений …

Батько 8 березня 1946 року повернувся до Одеси з небуття, коли всі знали, що його вже немає. Його давно не чекали, з березня-45 зв’язку ніякого. Мати бідувала, у їдальні на розі Рішельєвської та Великої Арнаутської (там тепер – красива величезна мечеть) мила посуд. Недоїдки тягала дітям. І ось з’явився такий великий чоловік, золоті погони, ордени-медалі. Партквиток. Сонце засяяло, життя почалося інше, він весь в орденах-медалях, солдати тягнуть валізи. Батько відразу став членом міськкому, депутатом міськради, директором фабрики. Взяв до себе фронтового свого водія дядька Сашка, якого я добре пам’ятаю, мені було вже років 12, коли він збив когось і сів у в’язницю. З’явилося взуття, з’явився одяг. Я народився рівно через дев’ять місяців, п’ятого грудня.

– Наймолодший, найулюбленіший?

 Повторюся: це були дуже суворі, жорсткі люди. Дерли діток, як сидорових кіз. Взагалі післявоєнна обстановка значно округлена літературою і кінематографом. На ділі вона була зовсім іншою. Не кажучи вже про те, що поступово дистанція між матір’ю, домогосподаркою, і батьком – великим начальником, авторитетом, розросталася до астрономічних розмірів. Взагалі з’ясування, роз’яснення, пояснення чого-небудь не популяризувалися. Багато чого у сім’ях, і у країні робилося мовчки або майже мовчки, за наказом зверху. Товариські-вразливі громадяни і правдошукачі були у самому незручному положенні. Істерики, скандали мали місце, але – точково і короткочасно. Спалахообразно.

– Так було і під час війни?

З розповіді старшого брата пам’ятаю, німці підходили вже до передмістя, батько будував ДВТи в Аркадії і на Фонтані. І мати почала пакувати барахло. Одного разу батько заїхав на хвилинку додому з позицій. І побачив це. Розкричався на всю Іванівську. Влаштував такий скандал, тупотів ногами і кричав: «Ви що мене, під «особняк» хочете підвести?». Малося на увазі особливий відділ – за панікерство. Тоді всіляко боролися з панікою. Мати за шию підвів до вікна (це був Трикутний провулок, зараз Утьосова): «Дивись, що написано». А тоді на кожному куті писалося: «Одеса була і буде радянською», «Одесу не здамо», «викривати панікерів», на вулицях за панічні чутки били до крові.

А рівно через тиждень прилетів: «Швидко, найнеобхідніше взяти, 20 хвилин». І вони майже без нічого сіли на вантажівку і поїхали у порт. А там – на пароплав, вийшли на рейд, всі палуби забиті. «Мессери» налетіли. Кровища, вонища, валеріана. Вийшли на Новоросійськ.

– Паніка? Як зараз?

Паніка-то була, але був же апарат боротьби з нею. А коли, у наш час, ми вже «не ті», але ще «не оці», близький до нуля авторитет уряду у центрі, нульовий авторитет на місцях, тільки й чуєш: подумаєш, мер! Подумаєш, губернатор! Подумаєш, президент! Хто може утримати вулицю від крайнощів? Церква ще могла, але її служителі і самі між собою побилися, на очах у пастви лупили один одного хоругвами із зображенням Христа. Уявляю, що б тоді було – за нинішньої нашої, так би мовити, влади і соціальної психології …

– Ну, ось, збиралися тлумачити про безпритульність, а …

  • А, по суті, і вийшла розмова про це. Про тих, хто партачить історію. І робить безпритульними і дорослих, і дітей.

Подпишитесь на наш Telegram канал: https://t.me/lnvistnik

Автор – Дар`я Трусова

Напишіть відгук