Зірка Юхима Фабриканта …

Кілька сторінок невиданої книги «Батьки та діти сонця».

Підпілля громадянської війни дало йому псевдонім «Товариш Леонід», це ім’я зберіг він і під час вступу до Одеської губернської НК. Прізвище, само собою, також довелося змінити. Ну, чи мислима справа: щит і меч революції, очі і вуха партії, і раптом, здоровенькі були – Фабрикант. Без малого – Заводчик. Воно і зараз звучить … ну, якось цікаво. А тоді … Словом, у двадцять першому і за допомогою Семена зник назавжди Юхимка Фабрикант. І з’явився новому світу Леонід Фабриков.

1.

Семен – теж кличка. Але не з більшовицького підпілля Одеси: так звали друзі, вороги, байдужі та колеги голову губернської НК. І туточки, для українського перекладу , потрібна маленька довідка. Українською мовою це звучить ординарно-нормовано: Семен. Але тоді в Одесі мова українського народу майже зовсім не вживалася.  А у русомовному варіанті «Семен» лунало якось шаржовано.  І час подій, і їх герої були надзвичайніми. Заради  розуміння особистості  цього героя нашої  розповіді, потрібна хоча б коротка довідка щодо Семена:

         Ровесник Юхима Фабриканта ( «товариша Леоніда») з Ярмаркової площі на Пересипу; на відміну від нього, Семен Семенович Дукельский вийшов із відносно культурного середовища. Навіть начався музиці і заробляв на хліб грою на фортепіано у сінематографах ряду міст – у тому числі і в Одесі. У велику імперіалістичну служив рядовим у піхоті. Музикантом, звичайно. У партії – з того самого сімнадцятого. Проявив і заслужив. І з двадцять першого – голова одеської губернської НК, пізніше – одеського ДПУ. З цієї частини і у великих посадах служив він  і у Воронезькій області, де наприкінці тридцятих особисто був знайомий з самим Осипом Мандельштамом. Іже з ним. За успіхи у своєрідній цій сфері цілком логічно у тридцять восьмому був призначений… головою Головуправління кінематографії країни. Легенди про його подвиги у  розбудові радянського кіно вплетені у спогади дуже відомих режисерів, сценаристів, операторів і акторів. Крилата фраза «Семьооон Семьооонич!» з «Діамантової руки» – свого роду розрахунок Гайдая – від імені всього режисерського цеху СРСР, – з С.С. Дукельським, який наколов дров у вітчизняному кінематографі. Побував він і у морських міністрах (нарком морфлота СРСР), і у зам наркомах юстиції. І у депутатах Верховної Ради СРСР. Вгамувався у шістдесятих. Але саме його одеський період зіграв фатальну роль у долі нашого героя… 

Час, як вже неодноразово підкреслював автор, летів військово-напружений, тривожний і небезпечний. І такі, як товариш Леонід Фабриков, були у ціні. Досить швидко заговорили про сильного і рішучого одеського чекіста, який сміливо занурюється у гущу смертельних подій, діє спритно, кмітливо. А головне, швидко домагається від заарештованих ворогів народу визнання провини. Мабуть, кулаками. А як інакше? Університетів не закінчували. Ось і направили харківською рознарядкою на навчання до майбутньої столиці СРСР здатного працівника. Але до часу приїзду Дукельського у Москву це навчання сиділо вже у Леоніда у печінках. Досить швидко стало зрозуміло, що до вищої освіти, навіть і з «ухилом», він відверто не готовий. З іншого боку, його турбували власні спостереження за деякими дивацтвами свого закладу. Час від часу зникали його товариші-слухачі. А потім з’являвся курсовий командир і просив вшанувати пам’ять такого зниклого хвилиною мовання. Мовляв, зразково виконував доручення партії за кордоном. Ну і…
І от приїхав і прийняв посаду колишній, по Одесі,  патрон. Фабриков вкрай зрадів їх зустрічі. І дуже просив Семена забрати його з дивного цього вузу і надати конкретну справу. Тим більше, у нього вже була особиста подяка від голови ОДПУ товариша Менжинського – за затримання білогвардійця-терориста, який з Польщі пробрався до Москви для замаху на когось з керівництва країни. Здається, на наркомздрава Семашко. Тоді слухачів звільнили на тиждень від занять, дали фотокартки цього савінківця. І наказали  тинятися  Москвою, їздити у трамваях. Шукати і знайти. Слухачеві Фабрикову пощастило: у трамваї між Садової і Зацепом зустрів він того савінковця. Точніше, громадянина, вельми схожого на такого.
Пам’ятаю добре його розповідь про цю ситуацію. Він знав, що той озброєний і втрачати йому нічого. У трамвайному тамбурі  стояв міліцейський. І дядя Льоня вирішив залучити його увагу: став грубіянити кондукторці і навіть товкнув її відчутно – прямо над сидінням, де розташувався підозрюваний. Який  спостерігав за скандалом з живою цікавістю. Коли прибіг з майданчика міліціонер, дядя Льоня вправно схопив вбивцю за руки і оголосив про свою справжню місію. Кондукторка відігнула лацкан його московки – там був відповідний жетон. Затриманого доставили на Луб’янку. Більше вони не бачилися. Подяка керівництва підтвердила вірність рішення. Але на мої запитання про те, якого дідька білогвардійцям здався Наркомздрав Семашко і чи могла статися помилка (з урахуванням якості розданих чекістам фотокарток і гарячковості часу) дядя Льоня просто знизував плечима. Все, мовляв, бути могло. У всякому разі, той терорист зізнався…
– Дозвольте! Чому «Дядя»? – прокинувся від цієї чарівності мій добрий і уважний читач.
Ну, тут причина проста. Простіше не буває. У середині двадцятих Юхим Фабрикант, вже будучи Леонідом Фабриковим, одружився із старшою сестрою моєї матері. Тобто, з моєю тіткою. І став моїм дядьком задовго до післявоєнного мого народження. На жаль, я занадто пізно відчув той інтерес, який вже років сорок з гаком змушує витрачати життя на подібну літературу. Але дещо я, все-таки, з пам’яті людей похилого віку встиг витягти. А в їх числі були і старі чекісти – з різними, звичайно ж, долями.
Як вже натякала біографічна довідка, товариш Дукельський отримав мандат надзвичайного комісара ОДПУ, з яким і відправився у крайовий центр Воронеж. Куди, за однією версією відвіз, за ​​іншою – з часом виписав Леоніда Фабриканта. З його допомогою і за допомогою ряду інших товаришів і дивного  свого мандата він налагодив справу. А сам через деякий час повернувся до Москви. Де, незабутньо для багатьох, примудрився втрутитися у справи начебто всесильного наркома внутрішніх справ Єжова. І підвів його під розстрільний монастир. Дукельського особисто знав-схвалював товариш Сталін. Але чи то поранення і автокатастрофа підвели, чи то чого ще, а тільки одного разу він розписався у наказі про виведення до резерву ОВС. І в іншому – про призначення головним кіношником СРСР. Так-так, він гнув «нашу лінію» у нашвидко обільшовичаному  кінематографі. Та так, що мало хто з видатних кіношників у мемуарах  час від часу не стогнали б: «Семьооон Семьооонич!». З іншого боку, його особисте знайомство зі Сталіним змушувало кіноінтелегенцію тримати свої фіги глибоко у кишенях. Краса і гордість вітчизняного сінема стояли у нього на килимі, витягнувши руки по швах. Без надії на запрошення присісти. Їли очима начальство, як гвардійські піхотинці на огляді. І не без користі для себе. Кажуть, коли йому доповідали про прихід режисера Александрова ( «Веселі хлопці», Сталінська премія), він відповідав: «Введіть громадянина режисера!». Швидше за все – жарт. Але і цей дим – не без вогню …

2.

Віктор Шкловський на повному серйозі згадував, як – за викликом кіношефа Союзу РСР – свій сценарій «Мінін і Пожарський» обережненько поклав на стіл самому Дукельському. Власне, це був історичний роман, який Віктор Борисович переклав на кіномову. Але його  товариш Дукельський відразу ж посадив у крісло. Від хвилювання автор не дуже вслухався у його гортанні слова про … Ні-ні, не про високі літературно-художні якості твору. У це товариш Дукельський ніколи не вдавався. Бо інструментом творчого аналізу не володів. Але слова «Товариш Сталін» змусили В.Б. Шкловського опанувати себе і зосередитися. Виявляється, вождь буквально днями поставив перед керівниками мистецтва завдання популяризації історичних паралелей. Так що кіношеф говорив про актуальність, про нюанси древніх відносин між росіянами, німцями і поляками.
Знавці тієї епохи легко зрозуміють, що почалося в душі Віктора Борисовича у прилеглі години і дні. Але Семен слів на вітер не кидав. У збереженій супровідними документами Дукельський писав, що направляє цей матеріал генсеку у плані останніх вказівок і «З причин особливого ідейного значення даної кінокартини …». І Генеральний секретар прикрасив цей документ, що став історичним вже з іншої причини, власноручною резолюцією: «Тов. Молотов. Варто було б обов’язково подивитися. Вийшло не погано. Й. Сталін». Резолюція В. Молотова не забарилася, звичайно, себе чекати: «Не погана річ». (Так – в оригіналі: «Не погано», «Не погана річ»). Того було і досить для того, щоб сценарій був запущений у роботу. Між іншим, фільм зняли В. Пудовкін і М. Доллер. Справа і справді збіглася з скороминущої, але тривожною тенденцією Польщі до союзу з Німеччиною. Природно, проти СРСР. Тенденція ця особливого розвитку не мала. Чого не можна сказати про фільм, який приніс автору і режисерам Сталінську премію. Словом, врешті-решт, даний авторський колектив не мав підстав вважати Семенсеменича типом нікчемним. Навпаки …
І проте ж партія не могла використовувати такого масштабного товариша настільки вузько – незабаром, як вже сказано,  він був призначений… міністром (наркомом) Морського транспорту СРСР. Компетентному читачеві буде цікаво – це крісло тоді ще зберігало тепло його попередника, сталінського залізного наркома Миколи Єжова, вже розстріляного за зраду, шпигунство і диверсії. Тривожна, що і говорити, обстановочка була у цих верхах. Революція, подібно відомій міфічній істоті, пожирала своїх дітей вже пачками. Але фахівець з кінематографу, державної безпеки та мореплавства без особливих неприємностей пережив і Дейча (перший голова губернської НК Одеси), і центральний свій патронат (Дзержинського, Менжинського, Ягоду і Єжова), і навіть самого товариша Сталіна. Кажуть, відповідав на питання комісії з реабілітації репресованих  – після славетного ХХз’їзду КПРС.
Він тихо помер у часи відлиги,  у 1960 році, коли автор дивних цих, але кришталево-правдивих рядків, пішов до сьомого класу. І пам’ятає, як дядя Льоня та інші старі чекісти (у тому числі і таки, що  погоріли у 30-ті, 40-ві і 50-ті, але вижили і живуть далі) говорили: «Помер Семен …». І хитали головами: «Семен Семенович …». Вітчизняна енциклопедія чомусь не акцентувала на інших видах його служіння народу: сказано – радянський державний діяч, міністр морського флоту СРСР. Того, мовляв, і досить.
– Так, а що ж дядя Льоня?
А дядя Льоня вірою і правдою служив трудовому народу у Воронежі. І навіть вишневою емалі ромб носив у темно-синій петлиці. Комбриг військ ВНК-ОДПУ. У них з тіткою були дочка Інночка (за паспортом – Інтерна) і син Валера, один з кумирів мого повоєнного дитинства. І Воронезький край ставився Центром постійно у приклад результативності викриття, арешту, слідства і вироку відносно тих, хто підпадають під славетну п’ятдесят восьму статтю. Іноземні шпигуни, завербовані ними співвітчизники, колишні чини жандармського корпусу і поліції, білогвардійці. Особи, що прямо або побічно сприяли їм під час громадянської війни та інтервенції. Диверсанти та їхні посібники. Приховані троцькісти, есери і меншовики. Носії контрреволюційної агітації і пропаганди. Ну, і ЧСИР, члени сімей зрадників Батьківщини, звичайно. На грудях його френча були знак Почесного чекіста та у малиновій розетці – орден Червоного Прапора.

3.

Але з розстрілом Єжова і приходом Берії справи пішли якось дивно. «Правда» помістила передовицю про  надмірно завзятих  чекістів, які заради зручностей роботи порушували революційну законність. Московська комісія розмовляла з заарештованими без свідків. І незабаром були заарештовані голова Воронезького ОГПУ і два його заступники – у тому числі виконуючий обов’язки начальника слідчого відділу, товариш Фабриков…
У сімдесяті він охоче розповідав мені, як на суді його звинувачували у побитті заарештованих.  І анітрохи це не заперечував: бив, б’ю і битиму. Тому що, по-перше – вороги, по-друге – час суворий. По-третє, на Заході комуністів у в’язницях  ще не так б’ють. А головне – з цього приводу є пряма і недвозначна вказівка звідти (чотири пальці у кулак, великий – вгору).
– Головуючий, пам’ятаю, мені тоді сказав: але ось вас же, заарештованого, не били. А я йому: а спробував би мене хтось вдарити!
І справді: сильно здоровенний був. Навіть у старості. Ну, ромби з петлиць, само собою, геть. І партквиток – на стіл. Але про п’ятдесят восьму статтю не було й мови. Далі три роки. Без конфіскації і подальшої поразки у правах. За порушення соціалістичної законності. Словом, до ворогів народу та інших зрадників не потрапив. Тітка з дітьми – Інночкою та Валеркою Фабриковими – залишалася у Воронежі, на колишній квартирі. Вільно листувалася із засудженим. Колишні співробітники чоловіка, які продовжували службу, оточували її турботою і увагою.
В ешелоні дядька Льоню призначили старшим вагона. У таборі – старшиною блоку (три барака по вісімдесят в’язнів). Цей чин отримали ще троє засуджених чекістів. А потім, досить скоро почалася війна – подалися вони добровільно на фронт. Рядовими, звичайно. Був він поранений і контужений. Спокутував, так би мовити, кров’ю.
Але в органи чомусь не повернувся; після війни з трьома колишніми колегами утворив ядро ​​колективу «Фруктовий пасаж» на одеському «Привозі». Один з його товаришів – Романов, був мовчазний і пригощав мене у дитинстві чудовими мандаринами. Тісний світ: пізніше я приятелював з його сином Дмитриком, відомим журналістом. Він навчався у верстатобудівному технікумі з Валеркою Фабриковим, сином дядька Льоні і, таким чином, моїм двоюрідним братом. А у сімдесяті і восьмидесяті ми з Дмитром Васильовичем працювали у пресі, у будівлі видавництва «Чорноморської комуни». Я – на сьомому поверсі, у «Комсомолці» вів відділ сатири та гумору «Козлотура», а Романов – на восьмому, у «Вечірці», з Лівшиним і Лошаком – «Антилопу-Гну». Само собою, ми часто-густо спілкувалися – і аж ніяк не тільки на службово-творчому рівні. Але це, як кажуть найбільш просунуті мої колеги, вже зовсім інша історія.
Так, ледве не забув: в епоху пізнього реабілітансу дядя Льоня звернувся в Інстанцию. Але йому відмовили – на тій підставі, що засуджений він був не як ворог народу, а за порушення процесуальних норм (побиття підслідних). Партквиток не повернули. Але дозвольте вступити у партію ще раз. Без збереження партстажа…

Кім Каневський

Підписуйтеся на наш канал в Telegram https://t.me/lnvistnik

Leave a Reply