Гайдамаки. Частина перша

Сини мої, гайдамаки!
Світ широкий, воля —
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі.

(Т.Г.Шевченко. «Гайдамаки»)

Розглядаючи гайдамацтво на території, яку ми називаємо Україною, не можна не згадати причини, що породили й історію самої України, яку ми не знаємо. Держави, як і окремі її громадяни та їх спільноти, всі – однакові і при тому всі – різні. Схожі вони і у тому, що колись їх не було. Будь-яка держава у минулому має свій генезис, розквіт і занепад, ті чи інші зміни територіальних обрисів.

Україна, на думку Я.Рудницького,  розглядається у контексті географічно-етнографічних кордонів, як територія, заселена українським народом, незалежно від того, у складі яких держав вона перебувала у той чи інший історичний період.

Україна – тепер єдина назва території, що заселена українським народом слов’янського походження, і означало це слово спочатку «пограниччя», «околицю», «прикордонну країну» (індоєвропейський корінь ймовірно (s) krei- «відокремлювати, різати»).

У названих значеннях зустрічаємо назву «Україна» на сторінках стародавніх літописів та інших джерел XII – XIII ст. Так у 1187 р. Київський літопис за Іпатіївським списком, оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, говорить, що «плакашеся по немь вси Переяславце», потому что он был князем «всякими добродЂтельмы наполнен – в нем же Украина много постона» (стогнала, оплакувала).

Це перший запис у нашому літописі, де вжито назву «Україна». У 1189 року в тому ж літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він приїхав «ко Украйне Галичькой» (Подністрянське Пониззя). У літописі Галицько-Волинському 1213 р є запис: «Данилу же возвратившуся к домови, и Ђха с братом и приять бересты, и Угровеск и Верещин, столп, Комов и всю Украину». В тому же літописі в 1268 р. знаходимо вислів «украйняни», в 1280 р. – «на ВкраинЂ», в 1282 р. – «на ВкрайницЂ». (4) Зауважимо, що і сучасники, наприклад, Т.Г. Шевченко нерідко вживали цю назву саме у варіанті «Вкраїна». І у ХХ столітті в українській літературі широко застосовувався варіант «Вкраїна».

У всіх випадках словом «Україна» визначаються переважно пограничні землі навколо державного центру у Києві. І наприкінці XV ст., і на початку XVI ст. широко вживали слово «Україна» для визначення прикордоння, а жителів тих «україн» (як, напр. подільської, волинської чи брацлавської) називали «українянами» або «україниками». (4)

Можна припустити, що назва заняття з охорони кордону «українників» (суфікс «-ник» означає приналежність до заняття чим-небудь), які проживають на «Україні» (на пограниччі), – прикордонна служба – заняття почесне, важливе, яке потребує певних знань й умінь, складу характеру, перетворилося у назву народу, нації. Нам є чим пишатися, навіть виходячи з назви нашого народу.

З XVI ст. назва «Україна» вживається тільки у значенні «країни або держави, заселеної українцями». У подальших значеннях вживається взагалі як “країна” (= гр. Χώρα і латинське regio), «далекий край», у народних піснях також «вільна земля», що особливо цікаво.

З розвитком козацтва назва «Україна» поступово втрачає первісне значення  та стає географічною назвою, спочатку для центральних українських земель (південних частин Київщини та Брацлавщини), а за часів воєн Богдана Хмельницького – і для західноукраїнських земель і всієї української території, зокрема ж ( як і у XVIII ст.) для земель козацької держави по обидва боки Дніпра.

Так,  у листі турецького султана Солимана до короля польського Жигмонта Августа, датованого 3 листопада 1564 p., йдеться про Кам’янець-Подільський як замок, що лежить на Україні. В універсалі 1580 р. король Стефан Баторій звертається «до України Руської, Київської, Волинської, Подільської і Брацлавської»; Жигмонт III у листі до українських козаків 1618 року писав, що «погани спустошили вже майже всі області України». Офіційні записи польського сейму 1585 р. вживають назви «Ukraina Podolska». У меморіалах, поданих польському уряду, київський католицький єпископ Йозеф Верещинський вживає назви «Україна», як вживають цю назву у своїх щоденниках С. Бельський (1609 г.), Ш. Окольський ( «Козаки вже розподілили Україну між провідниками…» – 1638 г .) та ін.

Державні українські діячі XVII ст. часто вживають цю назву в офіційних документах. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний у листі до короля польського 15 лютого 1622 р. пише «Украине, собственной, исконной, отчизне нашей», згадуючи «городи українські», «народ український». Запорожці у листі 3 січня 1654 підписуються: «З усім військом і Україною вітчизною нашою». Виговський 1657 р. домагався від шведів «права цілої старовинної України або Русі, де була грецька віра і де є ще мова, аж до Вісли».

В інструкції гетьмана П. Дорошенка (1670) для послів Запорізького війська читаємо: «…все духовные и светские русского Православного Украинского Народа состояния с гетманом и войском Запорозким вольною элекцией оберут Пастырем». Гетманы И. Мазепа, П. Орлик, козацькі літописи XVIII ст. широко викоритсовують назви Україна, український. Зокрема, в літописі Самуїла Величка (помер в 1728 р.) знаходимо також назві: Україна обох сторін Дніпра, обидві України, Україна сегобічна, Україна тогобічна, Козацька Україна, козаки-руська Україна Малоросійська, а також відомий вислів: “З усією Україною та військом Запорожським». (4)

У другій половині XІІ століття Київ, будучи найсильнішим і найбагатшим центром не тільки цілої України, а й усієї Східної Європи, перестає бути таким. В останній чверті XІІ століття центром стає Галицько-Волинське князівство. Татарська навала  XІІІ століття приносить з собою повну кризу князівсько-дружинного устрою на середньому Подніпров’ї. Кордонами занепаду Києва можна вважати 1169 р. (перше руйнування) та 1203 р. (друге його руйнування), а фіналом – середину XІІІ століття.

Життя політичне, економічне, військове поділялося «на атоми», йшло до провінцій, поширювалося далі від колишнього центру, замикалося у своїх провінціях. На півдні від Києва відбувалася україно-російська* колонізація (8), що була організована у князівстві під князівсько-дружинним режимом, розтікаючись за кордони земель у полуденному (південному) степу, до меж татарських володінь і татарських «слобод». (3)

Термін «руський» застосовувався в юридичних актах Великого князівства Литовського і Речі Посполитої щодо православного населення у межах цих державних утворень. (див .: Когут З. Коріння ідентичності: студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К., 2004. – С.13–14; Кордони України: територіальні візії козаків від гетьмана Б.Хмельницького до гетьмана І.Самойловича/ З. Когут //Український історичний журнал. – 2011. – № 3. – С. 50-73)


За Тясмином (притока Дніпра у районі сучасного м. Чигирина) починався степ, «поле», що жило за своїми законами. (3) У це поле і поширювалися українники-колонізатори у XІІ – XІІІ століттях і пізніше, освоюючи вільні землі.

На нових територіях життя поверталася до форм додружинних; самоврядування повертало собі своє автономне значення; віче і місцеві “кращі мужі”, що тримали колись землю, знову брали до своїх рук управління громадами на нових землях.

У внутрішні відносини громад татари не втручалися, хіба тільки на прохання самих громад. Перед литовською окупацією XIV століття громадами правили отамани, до яких приїжджали татарські баскаки за даниною.

Населення середнього Подніпров’я в силу татарської небезпеки цілими століттями жило «у грозі», було звикле до набігів, пережило кілька масових переходів із степової України до Полісся і назад. «Се були люде «подъ трубами повити, подъ шеломы възлелЂяни», яким і татарський погром не видався трагічним. При набігу вони відступали у ліси, ховалася там до відходу татар. І поверталися на місце проживання. (3)

Все-таки життя на прикордонні відкладало свій відбиток на все. Тікати під час нападу орди (це 5 – 6 тисяч осіб) неможливо – татари добре стріляли з лука, мали швидких коней. Йти з сім’ями та пожитками, запасами їжі потрібно було заздалегідь – хід возів не такий швидкий, до того ж потрібно зібрати все цінне. Мабуть, у жителів степу була організована дозорна служба, яка здалеку помічала (не виключено, що за допомогою оптики) орду і давала сигнал тривоги поселенцям. Дорогу евакуації також необхідно розвідувати, а воза з добром охороняти від нападів розбійників, яких у степу водилося неміряно.

Південне Подніпров’я жило у безпосередній близькості до татар. Але ця близькість сама по собі не була страшною для людей тієї епохи. Татари організовували свої слободи, куди втікали від князів селяни, до яких татари у своїх інтересах, зрозуміло, ставилися добре. І жити у татар у той час було краще, ніж деінде. (3)

Як відомо у XIV столітті територія князівств і освоєних українськими колонізаторами земель була завойована Литвою, яка дійшла до Чорного моря – Акермана та Хаджибея. У 1385 Литва і Польща підписали Кревську унію, внаслідок якої Польща посилила свій вплив на території України, що, звичайно ж, викликало значне невдоволення населення.

У 1413 році у Городлі була підписана нова унія Литви з Польщею. На Литовсько-Руську державу поширювалися обмеження, що діяли у Польщі щодо прав православних. Тільки католики мали право брати участь у великокняжій раді, мати свої органи управління. У Луцьку та Кам’янці Подільському засновані католицькі єпископські кафедри. Церковно-релігійна політика сприяла подальшому зростанню невдоволення в Україні. Тим більше, тоді ж в українські міста почали переселятися німецькі купці та ремісники, які керувалися своїм (Магдебурзьким) правом.

У середині XV століття вплив Польщі посилюється, внаслідок чого багато князів перейшли під владу московського великого князя. У тому ж XV столітті Кримська орда відокремилася від Золотої орди. У 1475 р кримські татари стали васалами Туреччини, а незабаром уклали союз з Москвою. На прохання Івана III хан Менґлі Ґірей напав у 1482 році на Київ і розгромив його. З цього часу татари майже щороку нападали на Україну, руйнували Київщину, грабуючи Волинь і Поділля, забираючи полонених (ясир). Литовське князівство було не здатне власними силами захищатися від татарських набігів і шукало допомогу у Польщі.

1 липня 1569 року Польща і Литва підписали акт про унію, за якою вони стали об’єднаною державою – «Річчю Посполитою», у якій був один монарх – король польський, великий князь литовський вибирався на загальному Соймі, загальний сойм вирішував державні питання управління. Дипломатичні відносини, укладення договорів повинні здійснюватися спільно. Велика частина українських земель: Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина відійшли до Польщі.

Люблінська унія була дуже корисна для Польщі, яка отримала більшу частину українських земель і можливість їх колонізації (4) або окупації (3). Польська шляхта випрошує грамоти на так звані «порожні землі», які були роздані на початку XVІІ століття королем Жигмонтом. Перед цим була проведена ревізія всіх цих «порожніх земель» на Україні.

Тут поширюються польські державні та культурні впливи. «Руська мова», як державна,  поступово витісняється польською та латиною. Поширювалася і католицька пропаганда. Магдебурзьке право нових поселенців позбавляє українських міщан права самоврядування, їм навіть заборонялося проходити з церковними процесіями вулицями, де жили німці та поляки. Селяни все більше обтяжуються панщиною (кількість днів у тижні роботи безкоштовно на пана).

У південно-східній Україні справи складалися дещо інакше. У величезних латифундіях магнатів бракувало робочих рук, не було кому заселяти і обробляти простори «поля». У цих латифундіях оголошуються «слободи» – пільги від панщини і повинностей на 10 – 20 років з метою залучення великої кількості людей. Тікаючи від панщини з Галичини, Волині, північної Київщини, люди йшли на «слободи». Країна заповнюється людьми з казковою швидкістю. Виростали сотні, тисячі нових сіл, містечок, міст. (4)

У латифундій безконтрольно і безмежно правили удільні князі нової генерації, за розмірами своїх коштів, впливу, влади явище нове і невідоме старій Польщі та її життю. Для цих справжніх правителів України влада, сойм, король були порожніми словами без усілякого реального значення – так говорили керівники козацьких повстань. (3)

Перші терміни слобод з моменту укладення Люблінської унії закінчувалися у 1580-х роках. Відновлення повинностей, навіть у меншому обсязі, ніж до «слобод», викликало обурення селян, якм вже скуштували життя без повинностей, звикли жити відносно вільно і працювати на себе. У 1618 р., коли закінчилися пільгові роки у латифундіях князів Вишневецьких на Лівобережній Україні, майже половина селян пішла за кордон, у так зване «Дике поле». В інших місцях почалися втечі селян на південь, за пороги Дніпра.

Польський уряд та пихата і зарозуміла польська шляхта все більше зневажливо ставилися до українського народу з його «хлопською» культурою, мовою, вірою. Посилюється полонізація і латинізація всіх верств населення, що викликає опір. (4, 3)

Тепер уявіть собі  якими якостями, властивостями і характеристиками володіли люди, які 400 років прожили на прикордонній з татарами території, на татарській території, які пережили набіги різних кочівників, готові у будь-який момент або дати відсіч, або піти до лісу, що володіють бойовими навичками і вміють воювати, керовані виборними отаманами, вільні і незалежні, що потрапили пізніше під окупацію спочатку Литви, потім Польщі; жителі нових «слобод», які прожили 10 – 20 років без повинностей, вільними. Вони з покоління у покоління передавали трудові та бойові навички. Та й непокірне «низове товариство», що має свої давні вольності (території сучасних Миколаївської, Кіровоградської, Запорізької областей) поповнювалося постійно  селянами та різним людом будь-якої національності і будь-якого віросповідання.

Приєднавши до своїх країв Київ та малоросійські землі, поляки почали використовувати жителів цих земель як робочу силу, але оскільки останні здавна були людьми військового стану і більше мали схильність до вправ з мечем, а не до трудової повинності, оскільки вони зневажали ярмо рабське, то більш схильні були з власної волі проживати на Дніпрі за порогами у місцевості пустельній та дикій, перебиваючись ловлею звіра і риби та морськими походами на бусурман. (6)

Цілком закономірно, що з кінця XVI ст. починають спалахувати козацькі та селянські повстання проти польських панів, у яких активну участь брали поселенці слобод. Причини економічні, соціальні та національні з’єдналися в одне. Повстання очолювали козаки, давали їм організацію, військовий досвід. (4) Тобто козаки як досвідчені військові організовували повстання, навчали людей військовій справі, тренували їх – інакше як випустити у бій непідготовленого бійця?

Перше козацьке повстання на чолі зі шляхтичем, гетьманом Криштофом Косинським спалахнуло у 1591 р. на Київщині; до Косинського приєдналися селяни, і повстання поширилося на всю Київщину та Волинь. Тривалий час польська шляхта не могла ліквідувати повстання, і тільки у 1593 повстанці були розбиті біля Житомира. (4, 3)

Ще більше значення мало повстання на чолі з Северином Наливайком. У 1594 р. він із загоном козаків ходив проти турків на Молдавію за договором з ерцгерцогом Рудольфом II, але по закінченню військових дій 1595 р. пішов на Україну, щоб боротися проти польських панів через порушення договору в частині оплати за військове союзництво. Наливайка підтримали брацлавські міщани, за допомогою яких він взяв Брацлав, а також селяни, які приєдналися до загону Наливайка. Він пішов на Волинь, взяв Луцьк, далі на Білорусь, де взяв Слуцьк, Могилів. У 1596 р. із Запоріжжя вийшли загони козаків під командуванням гетьмана Григорія Лободи та полковника Шаули. У тому ж році поляки з великими труднощами взяли козаків в оточення, після чого стратили майже всіх козаків. Страта Наливайка, Шаули і загибель козаків сколихнули всю Україну, збільшили ненависть українців до поляків, а фігура Наливайка стала легендарною. (4)

Позбавлення православних тих прав, які мали католики, обмеження православного духовенства з боку польської влади, як вже було зазначено, викликали обурення на Україні. При таких умовах об’єднання православної і католицької церков за Берестейською унією 1596 р. не давало бажаних наслідків. Не дивлячись на те, що унію прийняли майже всі ієрархи православної церкви, велика частина народу на унію не погодилась. Православну опозицію очолив князь Василь-Костянтин Острозький; почалася гаряча літературна полеміка, яка вносила ще більше загострення. Православні братства взяли на себе захист Церкви.

Однак, не міщанство очолило боротьбу у національному русі українського народу і відродження його держави. Це змогли зробити тільки представники всіх станів українського народу, представники всіх частин України. Такими представниками стали козаки. (4, 3)

У 1610 році козаки проголосили декларацію про повну солідарність з українською інтелігенцією у справах релігійної, власне релігійно-національної боротьби і готовності козацтва служити їй усіма своїми силами.

Це ж зафіксували київські духовні кола актом 1620 р. яким проголошують козацтво представниками державних, національних і культурних традицій руських, руської слави і сили – ostanki oney starei Rus, «яка воювала під Олегом Царгород, при святому Володимирі отримала цісарські регалії, і разом приймала християнську віру і культуру від царгородської церкви».

Не тільки моральні, ідеологічні мотиви, релігійний пієтизм, почуття своєї солідарності з українським суспільством, а й чисто тактичні міркування вели козаків до цього союзу.

Для оволодіння східною Україною козацтву потрібно було спиратися не тільки на одну «ногу» – селян, а й на другу. Ставши на ґрунт релігійних і національних прав української народності, козацтво проголосило свою солідарність із залишками української шляхти, ще не малозначимої, з могутнім духовним станом, з вищим станом міщан.

Ці кола були не просто не співзвучні, а навіть ворожі козацтву як представники великої земельної власності, привілейованого землеволодіння, права над підданими. І перетягнути їх на свою сторону козаки могли тільки захистом релігійних, національних інтересів. Захищаючи православну церкву, козаки залучали на свою сторону всі стани, які відстоюють національні і релігійні інтереси українського народу. Козацтво як обручем скувало діаметрально протилежні стани, розсипану українську народність. (3)

Є один цікавий нюанс, що не узгоджується з історичними фактами, – жодного православного храму раніше 19 століття на Україні зараз немає. Яку релігію захищали козаки?

Крім цього ні литовська, ні, ще менше, польська держава, до складу яких входила Україна, не змогли захистити населення від наїздів кочівників. Це завдання перебрало на себе згодом козацтво. Над Дніпром у глибині степів організувалася Запорізька Січ. (4)

На «Низу», за порогами Дніпра, зосереджувався революційний, войовничий елемент, люди, жадаючі військових походів і, тісно пов’язані з селянством, гостро реагували на важкі умови його життя, (4) – товариство військове, хоробре, вічно буйне, свавільне, непостійне. (7).

У першій половині XVII ст. польські магнати дуже швидко захопили Лівобережну Україну. Одна Полтавщина за короткий час стала свого роду форпостом польсько-шляхетської колонізації на чолі з князем Яремою Вишневецьким, спадкоємцем старого українського роду, який проявив себе ревним поляком і римо-католиком. Населення, що приходило сюди з північно-західних і західних українських земель, з великою ненавистю ставилося до панщини. Особливо дратували селян численні дрібні польські шляхтичі і жидівські посередники, які виступали у ролі економів і орендарів панських садиб. Не тільки селянство, а й середня, особливо дрібна українська шляхта згнітивши серце терпіли дискримінацію. (4)

Польські воєводи, каштеляни, старости, судді, інші представники влади (4) вели себе по відношенню до українського народу як до другосортного, до України – як до колонії, з якої можна качати гроші і товар. Така країна була дуже ласим шматком для окупації.

У Західній Європі з XVI ст. торгівля та промисловість виходять на новий виток розвитку, ростуть міста, економіка цілих країн (наприклад, сільськогосподарська Іспанія перетворюється у світову торгово-колоніальну державу), а разом із збільшенням нехліборобного населення (які не виробляють сільськогосподарську продукцію) зростає попит і ціни на сільгосппродукцію. Україна стає одним з основних постачальників зерна для Західної Європи. Вивіз пшениці через Гданськ, який наприкінці XV ст. становив максимум 10 000 лашт (1 лашт дорівнює 2117 – 2124 кг) на рік – це більше 21 млн. кг (!), у 1583 р. виріс до 50 000, у 1618 р. – до 116 000, а у 1648 р. досяг 129 000 лашт. Така кон’юнктура робила сільське господарство на Україні все більш прибутковим.(4)

Повсюдно польська шляхта грабувала майно українців – відбирала пасіки, господарства, маєтки (5), як було відібрано і хутір Богдана Хмельницького (6), що мало страшні наслідки для Польщі.

Поляки дуже нерозумно поводилися на Україні: глумилися над людом і над храмами, які відбирали силою, господарів маєтків карали смертю, відбирали честь і владу, не допускали до суду; озлобляли козаків, брали десятину з усієї худоби та з бджіл, з виловленої риби, а з убитого на полюванні звіра – шкуру. Коли козак у битві з татарином добув коня або зброю, віддавав десятину пану. Найгіршим було те, що придумувалися нові побори, не можна було мати свій маєток. Найгіршим було те, що козаків і селян поляки придавали страшним стратам, таким, що і поганці б не придумали, бажаючи перевершити самих себе, невірних (українців) ні за кого не сприймаючи: дітей заживо варили у казанах, жінкам припікали деревом груди і творили інші біди, «абсолютно не думаючи, що майбутнє вимагає обережності, тому що навіть після найбільших перемог легко дійти до нещастя; адже коли переможцям у завойованих землях дати більшу волю, то вони мимохідь почнуть озлобляти підданих та завойованих і топтати їх права з діда-прадіда».(6)

Протягом 45 років – до 1638 р. повстання на Україні, спалахуючи з різною періодичністю, не вщухають. (4) Ви тільки вдумайтеся у цю цифру – 45 років!

Особливо зарозумілою проявила себе польська шляхетська політика щодо козацтва після чергової ординації 1638 р. Козаки міські, малоросійські, реєстрові були обкладені податками і роботами, якими козаки ніколи не займалися, тому що не «звикли панщини робити» і які для них були образливі. (6) У козаків забрали всі свободи, а народ благочестивий обклали тяжкими і нечуваними поборами: якісь дуди, повивачне і пороговищизна, подимне і поголовне, глазове, ставищизна, поемщизна, сухомельщина. Храми «розпродали» жидам, тому немовлят хрестити можна було тільки з їх дозволу, навіть всі церковні обряди були віддані в оренду жидам. Реєстр козаків зменшили до 6000, реєстрових «у великій нарузі тримали – ні честі, ні слави, перебивалися вони гірше, ніж у турецькій неволі, всіх інших же, навіть синів славетних козаків, віддали у підданство. А ще встановили над реєстровими козаками полковників і сотників і всю старшину тільки лядської віри, щоб не давали їм волі; і використовували їх, коли потрібно піч запалювати, а старости і старші всякі ставили козаків коней і хортів дивитися і двори прибирати». (5)

Польська шляхта помстилася селянам за повстання, збільшуючи податки, чим ще більше налаштовувала селян на боротьбу. Козацтво зазнало великих втрат на війнах і у повстаннях. Польща тріумфувала перемогу і була впевнена, що козаки ніколи не вийдуть зі стану занепаду, і буде вічним «золотий спокій».

Тим часом вільне козацтво, «випісчики» з реєстру, січовики відсиджувалися у запорізьких степах, у Дніпровських плавнях і у прикордонній Донщині. З цього боку польській державі загрожувала найбільша небезпека. (4)

Але «золотий спокій» (1638 – 1648) бул лише затишшям перед бурею … Буря носила ім’я Богдан (Зіновій) Хмельницький, який у 1648 р. залишив Польщу без армії і без гетьманів.

Україна спалахнула всенародним повстанням «покозачених і збунтувавшихся», у якому особливу популярність мав полковник Максим Кривоніс.

«Свавілля вже не тільки козацьке, а й хлопське кожен раз далі розширюється у нутро Речі Посполитої, велику гору беручи» – писав польський автор. «Радо б сам Хмельницький і зі старшиною і реєстровими козаками спокій вчинив, так чернь на те не хоче дати і слова сказати, але тільки аби битися» – пише обозний Осинський перед осінньої війною 1648 року. (3)

Як ми бачимо, ґрунт для невщухаючих селянських повстань був Польщею підготовлений і рясно удобрений. З народом, кожну хвилину готовим до бунту, категорично не можна було так поводитися, а розраховувати на його покірність – цілковита дурниця. Польща залишила країну на власний «промисел». За поляками просто полювали як на звіра і заганяли їх як вовків за номерами.

Згідно з розповіддю Стародубцева Климова лях біля Конотопа втік за московський кордон у маєток Яцинів, але за ним пішов козацький полк у тисячу чоловік – жадали видачі ляха, отримавши, розстріляли його, не заподіявши шкоди Яцинам. Можливо, такі епізоди були причиною, по якій московська адміністрація не стала приймати у себе польських біженців, і московський уряд на питання підтвердило воєводам: якщо з литовської сторони прибували Поляки і Литва навіть «на державне ім’я», на вічну службу, а Жиди хоча б хотіли похреститися, то їх не приймати і відсилати назад, тобто козакам до рук. (3)

Війна Хмельницького з Польщею тривала з перемінним успіхом до його смерті
в 1657 р.

В Україні з 1657 по початок XVIIІ ст. настав період Руїни. Україна була театром воєнних дій Польщі, Криму, Росії, Швеції, Запоріжжя, козаків, громадянської війни Правобережжя з Лівобережжям. Правобережжя спорожніло, населення пішло на лівий берег Дніпра. Україну ділили Польща з Москвою, Москва з Кримом.

З 1714 року Правобережна Україна, яка перетворилася на пустелю, залишилася за Польщею, і її знову потрібно було колонізувати. Знову на Україні з’явилися польські магнати, шляхта, католицьке духовенство, жиди (польські євреї) – польські посередники, орендарі (у тому числі і церков), корчмарі (мають монополію на виробництво горілки). Ожила унія.

Але Польща знову не могла впоратися з тими завданнями, які вимагали від неї управління Правобережною Україною. (3)

Навіщо окупувати більшу країну, не маючи ні можливості, ні здатності нею управляти? Але польська шляхта вважала себе богообраною. Її богообраність не сприймалася ні українськими селянами, ні українською шляхтою, ні міщанами, ні духовенством, ні козаками, ні, тим більше, запорожцями.

Наприклад, Олександр Гваньїні ( 1538 – 1614 , італійський дворянин, ротмістр Великого князівства Литовського, підданий Речі Посполитої, військовий, комендант Вітебська, видавець, автор кількох історико-географічних творів) свою «Хроніку європейської Сарматії» закінчує словами: «Це вам, шляхетні поляки , так судилося, що від вас справа почалася і вами завершується: вам кажу, що 700 років тому прийняли християнську віру і були облиті святою водою і названі ж ви полянами, потім від поля на своїй мові – поляками, від чехів – полінця, від русі – ляхами, від угорців – ленгелами, від турків і татар – лехинами; у кожної нації повно вашого народу, на вас озирається кожен іноземний ворог, вас боїться і вас остерігається. Тож робіть же так, як вчить Господь Бог »(2)

Цікаво, що б йому відповіли запорожці, які написали турецькому султану?

Армія – так звана українська партія – мала не більше 3000 чоловік. Шляхта творила свавілля, латифундії не сприймали королівську владу, перетворившись на свого роду самостійні князівства з власною армією у 4 000 – 5 000 осіб створеної за козацьким типом надвірної міліції. (3)

Основу цього аристократичного і разом з тим анархічного режиму становили селяни, які знову переселялися у «слободи» із звільнення від податків і повинностей на 15 – 20 років. По закінченню цього терміну (1734 г.) почалися акти непокори населення України, вороже ставлення до польських панів не зникало ніколи і тільки зростало. (4) Польща знову наступала на ті ж граблі.

Середовище польської шляхти того часу, яка не відрізнялася ніколи політичним тактом і умінням холоднокровно обговорювати і більш глибоко розуміти історичні закони, що керують долею людських суспільств, не приймала до уваги тих непереборних прагнень мас південноруського народу, які проривалися протягом двох століть у формі козацьких рухів; замкнувшись у вузьку станову, національну і релігійну винятковість, переслідуючи по дрібницях інтереси своєї касти, гуртка або особистості, шляхтичі вважали, що від корінних життєвих вимог тимчасово переможеного народонаселення можна відбутися абсолютним їх невизнанням, зарозумілими риторичними фразами про «хлопську злість», про «вроджену мужицьку норовистість» і т. п. Шляхетське середовище було занадто нерозвинене, занадто егоїстичне і недалекоглядне для того, щоб піти назустріч прагненням маси народної і, передбачаючи її реакцію, добровільними поступками відкрити шлях для прогресу у цивільному розвитку Речі Посполитої. Вимагаючи безумовного підпорядкування своїм цілям, заперечуючи абсолютно всі цивільні та людські права народу, шляхтичі викликали необхідно нескінченну реакцію з його боку; здолавши у козацтві ту форму реакції, котра боролася з шляхетським началом протягом майже двох століть, польські дворяни вважали, що здолали саму реакцію і що поставили її у безвихідне становище; між тим не минуло й двох десятиліть, як факти довели помилковість їх погляду і позбавили шляхтичів упевненості у повному торжестві їх справи. Народна реакція не була пригнічена: вона проявилася у новій формі, зростала з кожним роком і швидко охоплювала масу кріпосного люду; ця нова форма називалася тепер гайдамацтво. (1)

Література:

  1. Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. Вст. ст. та коментарі В. Ульяновського. — К.: Либідь, 1995. — 816 с. («Пам’ятки історичної думки України»).
  2. Гваньїні Олександр. Хроніка європейської Сарматії. Упорядкування та переклад з польскої о. Юрія Мицика. – Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», К., 2007.
  3. М. Грушевський. Історія України-Руси. © Сканування та обробка: Олександр Усинськийhttp://sasha.inet.ru2004 (Останні правки 15.IV.2004).
  4. Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949-52. — 1230 с.] (Перевидання в Україні, Київ, 1994 – 95. Репринтне відтворення видання 1949 року).
  5. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки /пер. із староукр.–К.: Т-во «Знання» України, 1992.
  6. Літопис Самовидця/Видання підготував Я. І. Дзира. — Київ: «Наукова думка», 1971. — 208 с. (Летопись Самовидца по новооткрытым спискам/Под ред. О. И. Левицкого. — К., 1878. — с. 211-319).
  7. Скальковський А. Історія Нової-Січі, або Останнього Коша Запорозького. – Одеса, 1841. – 461 c.
  8. Щербина Ф. Нариси південно-російських артілей і общинно-артільних форм. Одеса, 1880.

Продовження буде.

Автор Євгенія Тарасенко

Підписуйтеся на наш канал в Telegram https://t.me/lnvistnik

Leave a Reply